Ви тут:
Культура Полтавщина Суспільство ТОП-новина 

Про журналістику, подорожі, Майдан та війну: ексклюзивне інтерв’ю Євгена Положія у Полтаві

Учора Полтаву відвідав український письменник та журналіст Євген Положій. Автор багатьох книг, серед яких відомі широкому загалу “Іловайськ”, “Дядечко на ім’я Бог” та “П’ять секунд. П’ять днів”.

В ексклюзивному інтерв’ю кореспонденту “Новин Полтавщини” письменник розповів, чому обрав журналістику та як подорожував автостопом, яким чином шукав героїв книги та писав “Іловайськ” та про зміни в країні після Майдану.

Чому журналістика? Чому саме цей фах обрали для себе?

Це випадковість. Був 1993 рік, я одружений, у нас маленька дитина, грошей не було, і їх треба було заробляти. Я шукав роботу, і зустрів людину, яка створювала газету. Мені запропонували – я погодився, і так став головним редактором видання у 25 років. Думаю, що на той час я був наймолодшим головним редактором в країні. 

Поділіться секретом: як стати головним редактором у 25 років?

Щоб краще зрозуміти, треба прочитати книгу “Юрій Юрійович — улюбленець жінок”. Там перша частина смішна, а друга — сумна. Це книга про вчителя історії, який випадково став головним редактором і доля його покидала цим світом. Це – така собі проекція на наше покоління. Зараз і в 15 років можна стати головним редактором свого сайту.

Грошей у нас теж не було, я ходив у рваних джинсах, з довгим волоссям та сережкою у вусі. Я запросив на роботу кількох своїх викладачів, тоді в університеті не платили зарплатню.

Зараз — так, але ж раніше, головними редакторами, в основному, були уже заслужені журналісти.

Тоді я навчався на 4 курсі університету. Ми одразу зробили якісну газету. Якось так воно пішло. Я багато читав, і певно, що це загальне бачення, загальна освіта дала такий поштовх. Хоча, я не знав як вмикається комп’ютер, коли прийшов на роботу, як це все працює. Тим більше, у нас були Apple, я їх тоді взагалі в очі не бачив, це була така екзотика, три макінтоші єдині на всю Сумську область. Але якось це сталося. Грошей у нас теж не було, я ходив у рваних джинсах, з довгим волоссям та сережкою у вусі. Я запросив на роботу кількох своїх викладачів, тоді в університеті не платили зарплатню. Хтось став випусковим редактором, хтось – коректором, і так ми дружно робили цю газету. Тоді і став “Вік-енд” – найпотужнішою та найтиражнішою газетою в регіоні. Потім створили газету “Панорама”, я її засновник, але 30 січня мій останній робочий день на посаді головного редактора. Я йду, залишаюся тільки видавцем.

Зібрав рюкзак, купив довідник по Близькому Сходу, квиток на літак і полетів. Спочатку Єгипет, потім Йорданія, Сирія, Туреччина, ці країни ми об’їздили автостопом з товаришем.

Дуже часто ви подорожуєте автостопом. Чи не ризиковано? Які країни відвідали? З ким зазвичай мандруєте?

Подорожував. Це було до війни. Я багато читав про людей, які мандрують, бачив фотографії, ми писали про них в газетах, коли вони приїздили зі своїми лекціями, розповідями в Суми, читав в інтернеті про далекі країни, і мені дуже хотілося поїхати кудись. Одного дня сказав — я їду. Зібрав рюкзак, купив довідник по Близькому Сходу, квиток на літак і полетів. Спочатку Єгипет, потім Йорданія, Сирія, Туреччина, ці країни ми об’їздили автостопом з товаришем. Пізніше ми подорожували 2,5 місяці в Індії, Непалі, Бангладеші. Це було круто.

Чи написали ви якусь книгу за своїми подорожами чи плануєте написати?

Я відзняв дуже багато відеоматеріалу, але так і не привів його до ладу. Та все ж, у “Дядечку на ім’я Бог” у першій частині є головний герой Остап, який подорожує Сирією, тим маршрутом, яким їхав я. Він розшукує свого батька, який розлучився з матір’ю і залишився в Сирії працювати. І головний герой, через пізнання Ісламу і мусульманського світу, пізнає Україну. Його вражають прості речі, які він пізнає. Він, як людина політично та національно інфантильна, буквально за кілька тижнів дорослішає.

Також у мене є кілька оповідань, вірші про мандри, про подорожі. Точніше, віршата, бо я не вважаю себе поетом, я називаю їх віршатами.

Для мене подорожі, як медитація. Деякі люди вміють медитувати просто нікуди не мандруючи. А для мене подорожі — це коли усі твої дурні думки просто видуває з голови.

Звісно, подорожі не можуть не відбитися в уявленні. Я, до речі, нещодавно прочитав, що вчені прийшли до висновку, що подорожі позитивно впливають на інтелект. Бо, коли ти потрапляєш у незнайомі місця — це постійний виклик і ти мусиш постійно вирішувати завдання — де поїсти, куди поїхати, і так далі. А коли ти весь час ходиш однією дорогою, в одні і ті ж магазини, робиш одне і те ж, то твій мозок “засинає”. Для мене подорожі, як медитація. Деякі люди вміють медитувати просто нікуди не мандруючи. А для мене подорожі — це коли усі твої дурні думки просто видуває з голови. У тебе там проблеми якісь були, і ти приїздиш, і реально бачиш просте їхнє вирішення. Тобто, подорожі стовідсотково розставляли усе на місцях. Крайній раз у мандрівці я був у 2013 році, це була Південна Азія, В’єтнам, Лаос і Камбоджа. Після цього почався Майдан, війна і я вже нікуди не їздив, окрім як на Схід, ну і по роботі — у Канаду, США.

Майдан. Ви постраждали під час тодішніх подій. Що для вас Майдан і революція?

Революція не мусить себе виправдовувати. Майдан — це можливість для мене, моїх дітей, і взагалі для країни, жити інакше. Це можливість жити в принципово нових умовах, які ми можемо створити у своїй країні. Дуже складно було жити в країні, де корупція і злочинність вважалися нормою. Це  – неправильно.

Революція не мусить себе виправдовувати. Майдан — це можливість для мене, моїх дітей, і взагалі для країни, жити інакше.

Наша газета, ми, журналісти, завжди проводили дуже багато розслідувань, і те, що сталося зі мною після Майдану — це їх наслідки. Мене намагалися прибрати з дороги, як людину, яка разом з командою провела кілька гучних розслідувань на комунальну тематику, щодо діяльності колишнього мера, його бригади — ОПГ — організованої прекрасної групи, як я її називав.

Розумієте, за 5 років нічого не зміниться в тому масштабі, у якому ми собі це уявляємо, як би нам того не хотілося. Це принципово неможливо, тому що в країні живуть ті самі люди. Зараз, наприклад, ми бачимо як по-різному до війни  ставиться народ. Одні — так, інші — так, треті — говорять, що взагалі це не війна, а невідомо що, що це треба для того, щоб заробляти гроші і так далі. Нехай там Порошенко чи хто інший закінчить цю війну швидше, наче це від нього залежить.

Ми ростимо, і чим більше людей хотітимуть щось робити в цій країні, тим буде краще. Наразі в країні є декілька успішних реформ, наприклад, таких як реформа місцевого самоврядування. Не без “помарок”, але вона йде. Скоро побачимо як буде працювати реформа ЖКГ. Мене часто питають що треба робити для змін в країні, відповідаю — все дуже просто — треба, щоб кожен шматок землі комусь належив — ОТГ чи фермерам чи приватним господарникам, і кожен будинок і прибудинкова територія в містах теж комусь належала. Тобто, країна, земля, будинки, усі вони мусять отримати своїх власників. Звісно, що не буде процвітання, бо будуть успішні громади, де люди не лінуються, а будть — не дуже, бо люди чекатимуть манни небесної і нічого не робитимуть. Будуть гарні будинки, бо про них дбатимуть люди, а будуть і ті, які розвалюватимуться, бо люди не дбатимуть про них. Так буде, але зрештою, середній рівень підніметься. Мій ортопед Іван Шалімов, дуже мудрий чоловік, сказав: “Перша реформа, яка мусить бути — Указ Президента, щоб паркани були в усіх не вище одного метра, а різниця в зарплаті — не більше, ніж у 5 разів. Так треба пожити 2-3 роки, а там побачимо. Бо треба усе збалансувати”.

Війна. Чому вирішили писати про війну? Як шукали героїв своїх книг і створювали відомий  широкому загалу “Іловайськ”?

Я не воював. Коли сталися події в Іловайську, я якраз лежав у лікарні. Спочатку операція, потім була реабілітація, санаторій. Можна сказати, що прийшов я до тями в середині вересня. На початку жовтня зустрів волонтера Юрія Коваленка. Раніше він завжди був усміхнений, а коли зустрілися – чорний-чорний. Тоді він розповів, що тільки повернувся з-під Іловайська. Каже “я не воював, я — чорний тюльпан”. Ніхто не знав ще тоді про цю місію, про те, що вони робили. І він показав мені фото та відеоматеріали, це було жахливо. Я зрозумів, що офіційна версія і те, що відбувалося, м’яко кажучи слабо кореспондується, у першу чергу числом загиблих. Я почав розшукувати людей у військових шпиталях, в основному у київських, мені телефонували волонтери, які контактували з хлопцями, які були згодні поспілкуватися. Їздив туди. Якщо хлопці були в зоні АТО, я їхав до них, нічого героїчного я не робив. Найближче, де я був зоні зіткнення — це Щастя. Тоді там стояла 92 бригада, вони жили в спортзалі, і я там у них побував. Там жив і один з моїх героїв — Ігор Забара, мого віку чоловік, суддя Апеляційного суду, який добровольцем пішов воювати. Він служив в Афганістані мінометником, і одразу сказав, що піду в мінометники, бо ніхто не вміє стріляти, бо армії ж у нас не було. Він прийшов, і як виявилося, дійсно тільки троє людей колись стояли біля міномета і вміли його заряджати його. Ігор розповів, що тоді за місяць-два створили 4 чи 5 боєздатних підрозділів, які могли працювати і тримати позиції.

Я почав розшукувати людей у військових шпиталях, в основному у київських, мені телефонували волонтери, які контактували з хлопцями, які були згодні поспілкуватися.

Їздив до вашого земляка Володі Доноса додому. Довго не міг до нього дістатися, бо весь час дружина Ярослава говорила “давайте потім, не зараз, згодом”. А я так хотів до нього потрапити. По-перше, я читав його історю, вона була досить яскраво написана в інтерв’ю. А ще я знав, що у нього є нотатник, який він писав зубами, і я хотів включити його в книгу, бо вона була побудована на документальних фактах. Я приїхав, ми сиділи цілий день і весь час були люди і ми не могли нормально поговрити. Зрештою, прийшов кум Володі, за пів години, поки він робив йому масаж, я зміг записати те, що мені потрібно.

Історії були різні.

Наприклад, старшина був один, я його взагалі не міг спіймати, я в АТО — його вже там немає, він поїхав кудись. Потім він сказав мені — годі вже їздити, і прислав зошит, у якому написав свою історію, я її поправив і включив у книгу.

Випадково одне оповідання прийшло до мене з листом. Ми редакцією тоді якраз створювали Книгу пам’яті про усих загиблих з Сумщини, спілкувалися з родинами, це було дуже складно. З військкомату прийшов дядько і каже — тут до нас лист написали від родини Бережного, у якому малий звертається до Святого Миколайчика з проханням подарувати велосипед.Бо у нього 26 серпня був день народження, а 29 батько загинув і не подарував. Ми купили велосипед, поїхали писати про Бережного, дружина усе розказала. А потім прийшла мама — маленька жіночка, яка розказала, як вона шукала сина і забирала звідти. Остання новела “Повернення” якраз про це.

Що було найскладнішим, коли створювали книгу? І скільки часу знадобилося, аби книга побачила світ?

9 місяців я працював над книгою. 23 червня народився мій син Устим, і 30 червня я здав книжку у друкарню. А почав я її писати в жовтні. Дуже багато матеріалу. Я не жив дома, я не знаю, яка моя дружина Аня витримувала, бо вона була вагітна. У нас ще було двоє малих дітей — Жоржу було 2 роки, а Герману — 4 , і вона вагітна, і мене немає вдома… Сумська область, кордон, усіх колотить, а я їзджу, ну не було іншого виходу… Я приїздив додому перевдягався, було так, що на наступний день одразу й їхав далі, бо треба було збирати і збирати матеріал. На жаль, інколи так бувало, що домовишся з людиною, не поїхав сьогодні-завтра, через тиждень-два, телефонуєш, а хтось бере трубку і каже “А Усач загинув…” і все, тебе як током б’є, це насправді страшно.

Найскладніше на перших порах — це довіра. Вона мала бути у тих людей, з якими ти говориш. Бо якби хлопці мені не довіряли, говорили б іншим, що там якийсь чоловік збирає інформацію для чого — не відомо, і так далі. І тоді ніхто б зі мною не спілкувався б. Я кілька разів зустрічався з першими своїми співрозмовниками і переконував їх у тому, що я не виконую завдання ні Коломойського, ні Порошенка, нікого, що я просто журналіст, звичайний журналіст і трохи письменник із Сум, який хоче написати про ці події книгу. Тоді я говорив, що я ще не знаю яку — чи то буде документальна книга, чи роман, чи книга-інтерв’ю, я просто збирав матеріал. Уміння слухати — простий журналістський секрет.

Відносно нова книга “П’ять секунд. П’ять днів”, про що вона? Скільки працювали над нею?

Це велика історія, яка не увійшла в “Іловайськ”. Це історія до війни, під час війни і після війни. Повна назва її “П’ять секунд. П’ять днів. П’ять років. Вічність”.

П’ять секунд, а за легендою, саме стільки потрібно для того, щоб коли тебе поранять, надати першу медичну допомогу. Ти маєш порахувати до п’яти. Один — сонечко сяє, два — я дуже люблю свою дружину, три — дуже шаную батьків, п’ять — дощик пішов. І за цей час ти мусиш надати собі допомогу, щоб кров’ю не зійшов, мусиш не втрачати себе і залишитися живим.

П’ять днів — це про групу людей, які залишили героя за його проханням і разом порізно виходили з оточення.

П’ять років. Мова йде про події після війни. Саме на скільки ми обираємо Президента, депутатів.

Коли герой повертається з війни, і виявляється, що його побратим став народним депутатом, і він такий крутий, і в нього там і охорона, і бригада, яка відтискає у фермерів землю, і будинок… і він не вірить цьому. Тому він іде до Юрка, до свого друга, і дійсно бачить паркан, відеокамери. Каже — Юра, що ж ти робиш, хіба ж за це ми боролися, ми ж стояли на Майдані за те, щоб людям жити було краще. А він каже — так мені і стало краще жити, і моїй родині стало краще, давай зі мною – і твоє життя покращиться. Я не буду розповідати далі… Почитаєте — дізнаєтеся, яке рішення прийняв герой.

А вічність – це історія лікаря Влада Ковальова з Херсона. У нього дружина, двоє дітей, він пішов на війну і загинув. Історія про те, що головний конфлікт у нього був зі старшою сестрою, яка говорила — шо ж ти робиш, куди ти йдеш, на кого ти залишаєш дітей, а він сказав — не переймайся, прийдуть люди і допоможуть. А вона жалі наполягала, що у цьому житті кожен сам за себе і ніхто нікому не допоможе. Він гине, і потім сестра бачить, як приходять гроші з різних куточків землі, допомога, іграшки. І вона розмірковує, що все життя навчала Влада як жити, що робити, а виявляється, що він навчив її мудрості, що в людях треба знаходити найкраще, і вірити, і це — найголовніший секрет. Це і є вічність.

Мене часто запитують, наприклад, українська діаспора Канади та Америки “Чи стало жити краще, чи йдуть реформи, чи щось змінилося, що нам дала революція?.” Завжди відповідаю, що найголовніша реформа відбулася в серцях людей. Люди в Україні стали добрішими, стали більше допомагати один одному, відгукуватися на чужу біду, і це не тільки волонтерства стосується. Ми починаємо спілкуватися як нормальне, адекватне суспільство. Аби ще ми перестали кричати на дітей і бити їх — взагалі було б класно.

Ви нещодавно повернулися зі Сходу, були там разом зі своїми колегами Сергієм Жаданом та Андрієм Курковим. Щось презентували чи шукали нових героїв для наступних книг?

Український інститут книги разом із Благодійним фондом Сергія Жадана та Міжнародним фондом “Відродження” започаткували проект #Східчитає. Протягом трьох місяців українські письменники зустрічатимуться з читачами в бібліотеках на сході України. У проекті візьмуть участь близько 30 бібліотек у 15 населених пунктах Донецької та Луганської областей. Проект #Східчитає привертає увагу читачів до бібліотек, як до культурних та освітніх центрів, де можна читати, розвиватися й спілкуватися.

Поки там є наші люди — та земля буде нашою. Там багато людей залишилося, і вони не хочуть звідти їхати, і за них ми і воюємо, і треба їх підтримувати. І от, ми привернули увагу до бібліотек, до читання книжок. Дуже багато людей приходили на зустрічі.

Як сприймали?

По-перше, є завжди цільова аудиторія, яка тебе любить і читала твої книги, тобто вони позитивно налаштовані. У Старобільську, наприклад, було близько 130 людей і вся молодь. Реально, дуже багато людей, усі вони позитивно налаштовані і сприймали дуже гарно. Найголовніше — це діалог, і він має бути скрізь — у Харківській області, у Полтавській, на Закарпатті. Людям потрібно бачити живу культуру, живих письменників, книжки, говорити про проблеми, що наболіли.

У нас є фронт фізичний, це важко, але нам би не було зараз так важко, якби ми не програвали останні 27 років фронт культурний. Подивіться, скільки останнім часом створено фільмів, написано книг, пісень, скільки молодих людей з’явилося замість убогих Кіркорова і Пугачової. Чому ми мусили дивитися ганебні “культурні акції”, якщо ми можемо створювати своє і набагато краще. І ми це зробимо.

Україна майбутнього. Якою ви бачите нашу країну через 10 років?

Давайте поговоримо про це в листопаді цього року. 2019 — ключовий. У нас кожний рік ключовий, але цьогоріч ми вирішуємо не хто буде Президентом, а чи буде Україна, як держава чи ні. Це ключове питання.

Довідково (за матеріалами Вікіпедії). 

Євген Положій народився в селищі Терни на Сумщині. Його батько український письменник та сценарист Віктор Положій. Перші чотири роки свого життя Євген провів у Тернах. Його батьки розлучилися, і він жив у бабусі з дідусем. У чотири роки Євген переїхав до інших бабусі й дідуся в місто Курськ. На новому місці у малого Євгена відбувся «лінгвістичний шок», оскільки до того він ніколи в житті не чув російської мови.

З п’яти років він мешкав в Сумах. У школі полюбляв гуманітарні предмети й фізкультуру.

Вищу освіту отримав у Сумському педагогічному університеті імені А. С. Макаренка за спеціальністю «російська мова та література». Був журналістом у багатьох періодичних виданнях. Закінчив школи IREX U-Media: головних редакторів, газетних менеджерів, бізнес-тренерів для мас-медіа.

Працював головним редактором сумських видань «Уік-енд» та «Тєлєнєдєля-Суми», радіостанції «Всесвіт». Був автором та ведучим кількох інформаційно-розважальних програм на ТРК «Відікон». У 1997 році програма «Світ/Sweet» стала переможцем міжнародного фестивалю «Надія» (Ялта). На студії «Монолог» як режисер створив відеокліп групи «Майа» (лауреат всеукраїнського конкурсу «Срібні хвилі», 1998 р., Харків).

З грудня 1998 р. по теперішній час — головний редактор сумської суспільно-політичної газети «Панорама» (неодноразовий переможець та лауреат всеукраїнських конкурсів з журналістики, маркетингу та дизайну).