Ви тут:
Полтавщина Суспільство ТОП-новина 

“Наше завдання – відродити Полтавське земляцтво”, – Ольга Герасим’юк

Ще на зорі 2000-х у Києві було створено громадську організацію «Полтавське земляцтво». Її першим головою став уславлений композитор, наш земляк — народний артист України, Герой України Олександр Білаш. Організація об’єднала небайдужих полтавців, які волею долі опинилися у Києві. Проте не забували про рідну Полтавщину, де народили і виросли і прагнули допомогти рідному краю. Земляцтво активно допомагало з мистецькими та культурно-просвітницькими проектами, пошуком інвесторів, презентацією області у столиці і на загальнодержавному рівні. А у 2007 році організація отримала міжнародний статус.

Однак останні декілька років організація, що називається, “взяла паузу”. Відродити добру традицію вирішив голова Полтавської обласної ради Олександр Біленький, який зустрічався у столиці із найактивнішими учасниками Полтавського земляцтва. Представництво Полтавщини у столиці очолить журналістка, заступник голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Ольга Герасим’юк. І з присутньою їй енергією та рішучістю пані Ольга вже почала гуртувати полтавців, готових допомогти своїй «малій батьківщині». Саме про це та про найближчі плани земляцтва ми й говорили із Ольгою Герасим’юк.

Пані Ольго, ви погодилися стати головою Міжнародної громадської організації «Полтавське земляцтво». Як довго тривали перемовини?

— Довго я не вагалась. Ми про це ще з Борисом Олійником говорили – він раніше очолював земляцтво і хотів «передати прапор». Вже тоді Борис Ілліч не дуже добре почувався і передачу повноважень хотіли зробити ще за життя. Але, на превеликий жаль, він пішов.

Певний час ми отямлювалися… Звичайно, я погодилася ще тоді. І втішена, що приймаю «прапор» із таких рук, адже наш з Вами земляк був великою людиною і геніальним поетом.

Люди, які готові увійти в цю міжнародну організацію, — відомі полтавці, які роблять дуже великий внесок у розвиток держави. А головне – вони готові дбати про свою «малу батьківщину». Хоча «мала» по відношенню до Полтавщини – термін умовний, адже тут – духовне та культурне ядро українства!

З цього приводу зі мною зустрічалася пані Марина Бурмака – генеральний директор організації.

Говорили ми і з головою обласної ради Олександром Біленьким. Що мене захопило в ньому? Він представник нової, активної генерації. Має свіжий погляд на те, як потрібно представляти наш край у світі, як потрібно лобіювати його інтереси. Його ідеї щодо полтавського представництва у центрі України, в Києві видаються досить прогресивними. Ми домовилися найближчим часом знову зустрітися з ним

на фото: Марина Бурмака, Раїса Чорногуз, Василь Шакун, Ольга Герасем’юк, Олександр Біленький

Це вже буде більш предметна розмова? Вирішуватимете організаційні моменти?

— Так. Я дуже розраховую на нашу тісну співпрацю з обласною радою, з відомими полтавцями. Наші спільні зусилля будуть спрямовані на формування потужного полтавського лобі у центрі країни і за її межами. Ось такі наші плани.

До речі, я писала Диктант національної єдності в Національному університеті імені Тараса Шевченка, який свого часу закінчила. Зустрілася там із ректором Леонідом Губерським, котрий походить із Миргорода. Він радо бере участь у роботі земляцтва.

Говорили також і з В’ячеславом Кириленком, який теж писав диктант. Наполягли на тому, щоб він негайно пошукав у себе полтавську бабусю в роду. Трішки зухвало йому нагадали, що частина Київщини теж була Полтавською губернією. І ще недавно у Дарниці стояв стовп, що позначав межі. І гімн України був написаний на Бориспільщині, котра також належала Полтавщині. (Сміється).

Читала коментарі під вашим постом у Фейсбуці. Багато відгукнулося полтавців, котрі готові до співпраці і хочуть допомагати земляцтву.

— Так, і в університеті підходило багато людей, котрі говорили: «Ми теж полтавці, будь ласка запишіть нас». Отримали багато повідомлень — і всіх «беремо на олівець», найближчим часом проведемо аудит.

Такий собі «Полтавський перепис»?

— Так-так, близько 10 років тому вже був такий «перепис». Нас було, кажуть, десь близько 200 тисяч. Зараз знову повторимо, щоб розуміти, кого можна задіяти.

Земляцтво – це буде не якась приймальня, куди можна йти і щось просити. Навпаки, ми акумулюватимемо тих, хто може щось Полтавщині дати, використати частину своїй можливостей на благо «малої батьківщини». Щоб кожна успішна людина мала можливість пишатися нею, привозити гостей, запрошувати бізнес, культурних діячів, звичайних туристів. І говорити не про галушки чи вареники, а про потужний культурний пласт, про монументальні постаті, які звідси вийшли. Про шедеври, які зберігає полтавська земля. Люди мають знати про все це!

Вже маєте пропозицію від музею Пирогово про співпрацю та опіку полтавською експозицією.

— Цю пропозицію готував наш історик Вадим Назаренко, котрий працює у Києві. Він багато співпрацює з нашим проектом «Школи Лохвицького земства», який розпочали ще у 2009 році.

Одним з ключових завдань для нас буде – повернути ті славетні імена і шедеври, які з Полтавщини йшли.

Наприклад, ім’я Опанаса Сластіона було ретельно приховано. Навіть у радянський час ми знали про Лесю Українку, котрій надавали непритаманного їй «совкового» обрамлення. Знали про Олену Пчілку і Миколу Лисенка, Михайла Драгоманова і Дмитра Яворницького. Всі ці імена були більш-менш відомі. А Сластіон, який був серед них рівним, – затертий і загублений.

І ця вся скарбниця, яку ми маємо, розкидані шедеври українського архітектурного модерну — про це ніхто не знав. Ми повинні все це повернути, відбудувати, врятувати. І це буде одним із стрижнів культурного ренесансу!

А як ваші зв’язки із Вашою «малою батьківщиною» — Пирятином? Часто тут буваєте?

— Зв’язок із Пирятином завжди тримаю. Нещодавно, наприклад, Пирятинський музей святкував день народження. Ми спілкуємося із його співробітниками, вони готують цікаві експозиції. Потрібно по крихті збирати все те, що розграбовано, розпродано, розвалено. І я дуже рада, що зараз є люди, які цим переймаються. З мамою, звісно, у мене зв’язок день і ніч – вона живе у Пирятині.

Мама має активну громадську позицію?

— Так, навіть не зважаючи на її достатньо серйозний вік. Вона не хоче залишати свій край. Нещодавно лобіювала перейменування своєї вулиці – зняли ім’я одного з авторів Голодомору. І тепер вулиця повернула історичну назву. Це мої зв’язки родинні, це моя біографія. З Пирятином я постійно на зв’язку. І, до речі, збираюся днями заїхати. Коли у мене випадає хоча б півдня — я туди поспішаю. Для мене це місце сили.

А щодо Полтавського земляцтва, то запрошую усіх до співпраці. Нам дуже важливо спиратися на активних людей, а особливо на молоде покоління – не травмоване минулими режимами, готове до того, щоб жити у багатому, високо розвинутому краї.

Настя Тополя