Ви тут:
Полтавщина Суспільство 

“Людяність у нелюдяні часи”: як священик з Полтавщини врятував від голоду дітей на Запоріжжі

До Дня пам’яті жертв Голодомору програма «Вікна-новини» на СТБ демонструє цикл сюжетів «Людяність в нелюдяні часи» (автор Ірина Стороженко). Цикл сюжетів присвячений людям, які не втратили благородство навіть за часів однієї з наймасштабніших трагедій в історії людства. Телеглядачі побачать п’ятисерійний спецпроект про благодійників, які рятували життя за часів Голодомору 193233 рр. Сюжети зняті на основі книги «Людяність в нелюдяні часи», виданою Інститутом національної пам’яті у 2009 році.

У одній із серій розказана історія репресованого священика з родом з Полтавщини Олексія Воблого, який врятував 28 дітей, керуючи школою на Запоріжжі. Ця історія так і лишилася б таємницею, якби 10 років тому онук, який замолоду соромився діда-священика, не зацікавився своїм родоводом і не познайомився із його врятованими учнями. Відтоді онук Олексій Воблий відновлює пам’ять про діда – встановлює меморіальні дошки та допомагає відбудовувати церкви, де служив його дідусь. Життєпис діда вдалося відновити завдяки архівним документам.

Олексій Воблий народився 1881 р. в Біївцях на Полтавщині, звідки походив давній козацько-священицький рід, в сімї диякона. Навчався в духовному училищі та вчительській школі. Здобувши фах, працював псаломником по селах Полтавщини та Сумщини, а службу в церкві поєднував з роботою в школі. В роки І Світової служить капеланом, а по поверненю його призначають керувати дитбудинком у селі на Полтавщині.

Читайте також: Український інститут національної пам’яті збирає фото і спогади родин, що пережили Голодомор

Педагогічна діяльність не рятує від переслідувань більшовицьким режимом. Як колишньогго священнослужителя, в середині 20-х його арештовують, рідну сестру розстрілюють, брата засилають до Сибіру. Воблий тікає з родиною на Запоріжжя, в село Піскошине, і відкриває там першу школу, стає її директором. Про нього розповідають вже нащадки тодішніх учнів — для них він був взірцем. У 1933-му, в розпал голоду, директор порпи все наполягає, щоб діти ходили до школи, – там зранку давали чай. Аби заощадити сили, дозволяв дітям схилятися на парти, а сам читав їм напам’ять Кобзаря. Усі 28 учнів пережили голод.

У 37-му, в розпал “червоного терору”, Олексія Воблого викличуть до Мелітополя на допит, звідки він уже живим не повернувся.