Ви тут:
Полтавщина Суспільство 

“Коли дізнаюся про чиновницьке свавілля – відразу стаю на заваді”, – Артем Вітко

Нещодавно був оприлюднений список із 322 українських громадян і 68 компаній, які потрапили під санкції Кремля. Список викликав бурхливе обговорення прізвищ, які там опинилися, або, навпаки, неочікувано включені не були. Віднині перебуває під російськими санкціями і народний депутат України Артем Вітко, який у Парламенті представляє Полтавщину. Як він почувається, ставши «обраним», і за які заслуги був включений в список, депутат розповів в інтерв’ю.

Які були перші враження, коли дізналися, що потрапили до російського санкційного списку?

Чудові. Приємно, що у Кремлі розуміють, кого варто боятися! Адже найкраще визнання для патріота України – потрапити у санкційний список російського агресора.

Ви є колишнім командиром добровольчого батальйону. На хвилі патріотичного підйому в новий парламент зайшло чимало комбатів. Зараз їх критикують, навіть звинувачують у «піарі на війні». Чому ви особисто пішли в Верховну Раду?

На захист Вітчизни я став не замислюючись, як офіцер, громадянин, батько нині вже двох синів. У той момент не думав про якісь пільги чи привілеї. Було щире патріотичне почуття у відповідь на ворожу нахабність росіян. Згодом прийшло також усвідомлення, що треба брати відповідальність за країну, щоб наше життя таки змінилося на краще, захищати людей, пробувати поліпшити їхній добробут. Тому і обрав Верховну Раду. Але, я – передусім військовий, і в стінах парламенту, вважаю, перебуваю у відрядженні.

Коли формувався добровольчий батальйон, у документах згадували тільки ваш позивний – Андрій Левко. Конспірація?

Псевдонім обрав і носив балаклаву, щоб рідні моєї дружини, родом зі сходу, почували себе безпечно. Адже сепаратистські настрої там справді зашкалювали. Причому, інколи відвертими ворогами ставали люди, від яких ми зовсім не очікували. Якось навесні 2014 року разом із бійцями в’їхали у зону АТО для проходження підготовчих курсів. Відчиняє нам двері начальник тамтешньої школи міліції і, не ховаючись, прямим текстом каже: «Ідіть на… Вас тут ніхто не чекає!». Як потім з’ясувалося, це був начальник відділу кадрів «славнозвісного» луганського «Беркуту», котрий у повному складі перейшов на бік терористів.

Деякі міжнародні організації досі впритул не бачать російських військових на Донбасі. Чи доводилося в АТО стикатися зі «старшими братами»?

Неодноразово. Те, що це кадрові російські військові, стало очевидно, коли з’явилися перші полонені із «братньої» країни, а також, коли підбили їхні перші два танки. Я тоді чітко бачив, що це Т-90А та Т-72Б3. В Україні таких танків ніколи не випускали. Вони відрізняються активною бронею. Коли один із броньованих монстрів прорвався до нас поблизу Хрящуватого, ми стали нещадно по ньому бити. З усієї сили старалися два ПТУРа – не знищили, два «Фагота» – марно, близько п’ятнадцяти пострілів із РПГ-7В – все рикошетом відлітає від броні. Виручив «секрет» – бійці зі схованки влучили у задню частину – прямісінько у двигун. І таким чином російський танк нарешті підбили…

Ще цікавий момент: російська пропаганда малює свого солдата занадто боєздатним і грізним. Насправді доводилося часто бачити сльози на очах «героїв», які відразу «розклеювалися», потрапивши до нашого полону.

«Кохана, пробач мене, я загинув. Вийди заміж» — ви написали це смс дружині під час пекельного бою під Хрящуватим. Ці слова важко читати без сліз. Не уявляю, як почувалася дружина, коли отримала його.

Це вона мені пригадує і донині. А момент насправді був надзвичайно напружений. По суті, тоді вже попрощався із життям. Вважав, що приходять його останні години, тож згадував найрідніших людей – свою родину. Я закінчив військове училище і розумів – якщо всіх навколо спалили, то смерть чатує вже і на нас. Зв’язок майже не працював. Мобільним телефоном на бойовій позиції не користувався, бо боявся, що по ньому на нас наведуть артилерію. Тому відбіг убік і спробував додзвонитися до дружини, щоб попрощатися. Але зв’язку не було. Після кількох невдалих спроб вдалося відіслати лише смс. Як зараз пам’ятаю, написав: «Кохана, пробач мене, я – загинув. Вийди заміж». Боявся, що в разі моєї загибелі вона залишиться самотньою. Також написав їй коротко, що це – мій вибір. Потім зв’язку зі мною не було три дні. Можете лише уявити, що я почув від дружини, коли вона мене все ж таки побачила живим і здоровим. Взагалі, той, хто розповідає, що на війні не страшно, ймовірніше там просто не був. На війні дуже страшно. Але на противагу цьому природньому почуттю приходить дисципліна та відповідальність перед своїми бійцями. Коли ти просто зобов’язаний повернути цих хлопців їхнім матерям.

Ви — син кадрового військового, добре знаєте, що таке тяжкий побут, переїзди, проживання в необлаштованих військових містечках. Але це вас не злякало, і ви за прикладом батька обрали професію військового. Який був основний мотив?

Інколи виникали думки опанувати мирну спеціальність – стати вчителем чи медиком. Втім, найзаповітнішою дитячою мрією все ж була армійська служба. Про труднощі, які очікують на майбутнього офіцера, звичайно, я знав. Перед очима і досі події кінця 80-х у Нагірному Карабасі, звідки евакуювали нашу сім’ю. Але я зовсім не шкодую, що обрав небезпечну, але почесну професію – захищати свою Вітчизну.

Зараз багато говорять про те, що українську армію свого часу елементарно розвалили. Нині українське військо стало іншим?

Так. Причому відчутно змінилося. На початку війни озброєння було застарілим, у військах не вистачало найнеобхідніших матеріальних ресурсів і, звичайно, бойового досвіду. Нині ж усе це є. Українська армія на сьогодні здатна вирішувати найскладніші завдання. Війна наших солдат загартувала, а найголовніше – навчила вірити у власні сили і перемагати.

Що важче – захищати мир на сході чи простих людей тут, у мирній країні, борючись із чиновницьким свавіллям?

Важко скрізь. На війні – ризикуєш життям, але бачиш ворога і відчуваєш вірне плече друга. У мирному житті ж немає чіткого поділу на чорне та біле. На словах усі прагнуть робити тільки добрі справи. А на ділі досить часто відстоюють суто власні інтереси. Коли дізнаюся про чиновницьке свавілля – відразу намагаюсь йому стати на заваді. Так, приміром, було, коли у Гряківській амбулаторії загальної практики сімейної медицини Чутівського району хотіли скоротити місцевого лікаря-стоматолога Владислава Піценка. Я не допустив цього. Останні ж із моїх депутатських звернень стосувалися неприпустимості скорочення поштових сільських відділень та пошуку можливостей, аби полтавці користувалися газом власного видобутку на пільгових умовах.

Говорять, що армійське братство найміцніше. Часто зустрічаєтеся із бойовими побратимами?

Коли перебуваєш на межі життя та смерті – почуття загострюються. Відтак, війна надзвичайно зближує. І дружба у таких ситуаціях, справді, досить сильна. Із бойовими побратимами зустрічаємося, як тільки виникає нагода: спілкуємося, згадуємо бойові будні, ділимося радощами і турботами. Також стараюся постійно допомагати ветеранам АТО у вирішенні будь-яких побутових, правових, соціальних питань. А їх зараз, дійсно, чимало. Нещодавно я посприяв, щоб у Карлівці та Чутовому урочисто відкрили пам’ятні стели загиблим учасникам АТО. Воїнам на передову через волонтерів передаю необхідні речі та амуніцію.

А що там була за історія із сутичкою з головним російським комуністом у ПАРЄ?

У січні 2015 року у французькому Страсбурзі ми пікетували будівлю ПАРЄ. Тоді жорстко вимагали позбавити голосу російську делегацію. Не міг втриматися, коли побачив лідера російських комуністів Геннадія Зюганова. Облив його червоною фарбою. То кров наших бійців, котрі загинули на Донбасі, захищаючи Батьківщину.

Світлана Висоцьких