Ви тут:
Полтавщина Суспільство ТОП-новина 

“Я воювала не за території, а за людей і за дітей”, – Вікторія Мірошніченко-Руда

Вона — рудокоса, красива і статна, з відкритою посмішкою. Варта пензля Рубенса, котрий обожнював рудих жінок, і сказань кельтів чи древніх скандинавів про войовничих богинь. Але вона — українська амазонка. І навіть не віриться, що за плечима цієї жінки чотири роки війни, волонтерство на так званому «нулі», поранення, контузія і врятовані сотні життів. А ще — купа нагород, серед яких і орден Народного героя України, президентські відзнаки. Та найцінніші для Вікторії Мірошніченко-Рудої — це нагороди від бойових побратимів, від бійців, яких виносила з-під обстрілів і витягувала з полону. Але жінка залишається жінкою навіть на війни, особливо на війні. І навіть під обстрілами «градів» материнський інстинкт бере гору над рештою почуттів.

— Волонтером стала, як тільки-но розпочалася війна, — розповідає Вікторія Мірошніченко-Руда. — Допомогу возили майже караванами: у нас була 5-ти тонна фура і ще 4 «бусики». Збирала у Сумській області і Київській, завантажували решту в Полтаві — і на фронт. Вдома була два дні на тиждень, а решту — на передовій. А потім ще розпочалося Дебальцеве. Їхали з допомогою, коли поруч на мінному полі підірвалися хлопці. Ну і довелося їх рятувати, хоча я на той час не мала жодного уявлення, що таке парамедицина, але хлопців ми з Робіном дивом витягли. Далі — вишкіл на курсах парамедиків у Уляни Супрун. Отаким чином об’єдналися волонтерство і евакуація.

І ви підписали контракт?

— Так, тому що у 2015 році у мене з’явилася прийомна донька з Луганщини, сирота. Я її знайшла вагітною, дитина бідувала, нікому не була потрібна, жила в закинутому будинку в сірій зоні. Коли настав час народжувати, дівчинку не захотів приймати жодний пологовий будинок, бо у неї документів не було, на обліку в гінеколога не стояла. А в дитини навіть заощадження були: свого часу перемагала на предметних олімпіадах, відклала 11 тисяч, мріяла мати власний будинок. Я підняла тоді на вуха військово-цивільну адміністрацію: їй надали фінансову допомогу, віддали будинок, зробили там ремонт, бо соцслужба забрала б немовля, якби не було умов для проживання. Вона народжувала у Старобєльську у пологовому відділенні, я була у медроті у Бахмуті Донецької області, а пообіцяла ж наглядати за нею. Ну і так прийняла рішення. Коли приїхала, хлопці з батальйону «Луганськ-1» запропонували залишитися працювати у них. Погодилася, бо потрібно було утримувати другу дорослу дитину (рідній доньці Марії нині 26 років). До того ж, коли приїхала на Різдво додому, моя доня Інна з Луганщини прислала смс-ку, яку не забуду ніколи: «Дорога Вікторіє, дозволь мені називати тебе не Вікою, а просто мамою». У мене шок, плачу і розумію, що це не просто слова…

фото Facebook

Це велика відповідальність.

— Звісно. Це не легко, бо я у Кримському на евакуації працюю, а вона від мене за 120 кілометрів. Отак пішла служити у батальйон, на вільний найм, щоб мати можливість допомагати далі. На той час я вже опікувалася дитячими закладами. Це сиротинець, який ми вивозили із Луганська і який свого часу потрапив у полон до сепаратистів, а дітей вивезли у Ростов. Ще інтернат для дітей-інвалідів у Кремінній, їх також евакуювали. І Новоайдарська школа-інтернет, у якій тимчасово знаходився шпиталь і дітки разом із місцевими жителями допомагали виходжувати поранених бійців.

Потрібно мати велике серце, аби обігріти чужих діток, позбавлених любові і піклування.

— Для мене кожна перемога стосується дітей і місцевого населення. Коли я бачу, що мені вдалося переконати, що ми — не карателі (бо там пропаганда працює ще так), що люди розуміють, чому ми тут, — це найголовніша мета. Я воювала не за території, а за людей і за дітей. Був випадок, коли місцева телерадіокомпанія вирішила зняти про мене передачу. Попросилися поїхати на передову. За жодних умов не змогла б цього зробити, бо перед хлопцями було б соромно. Я ж не їду туди піаритися. Запропонувала зняти передачу в такому ракурсі, щоб привернути увагу до місцевих проблем. До дітей насамперед. Коли приїхали у Лисичанський притулок, журналістка плакала, коли побачила, як діти обліпили мене, простягали рученята, обіймалися і цілували… Коли уперше приїхала туди, діти виглядали, як безхатьки, відмовлялися фотографуватися. Але любов і турбота роблять свою справу. Привезла двох перукарів, які погодилися безкоштовно постригти і зробити дітлахам модні зачіски, парфуми, одяг — і це зовсім інші діти. Коли запитую зараз, що їм привезти, просять щось із тризубами, тож замовила кожному футболки. Бачила, що для них це вже гордість. Таке було і в інтернаті для інвалідів. Дітей багато — 82, але кожного знаю на ім’я, для них стала рідною, як і вони для мене. І це не лише волонтерська допомога та подарунки. Це й складні операції, хірургічне виправлення вад зовнішності, як наприклад, косоокість (дітки там із ДЦП, іншими діагнозами). І зараз займаюся долею кожної дитини. Вийшла нещодавно на радника Президента України з прав дитини Миколу Кулебу. Бо дитина закінчила інтернат, подає документи на навчання у кулінарному технікумі за фахом «кондитер», а департамент освіти Луганської області переводить документи у будівельне ПТУ, щоб дівчина навчалася на плиточника. Бо кулінарне училище немає акредитації на навчання інвалідів. Тобто у нас будівельники можуть бути інвалідами і тягати плитку, а кулінарами — зась. От до такого маразму доходить ця «совкова» система. Зараз ми підняли добрячу бучу. Бо ця дитина варта того, щоб мати таке майбутнє, яке вона собі вимріяла.

Тому за кожну дитину потрібно боротися й досі. Але я знаю, що ці діти — моя найбільша перемога. Бо ніхто з них не побіжить голосувати на референдум за чергове «ОРДЛО». Вони добре знають, що таке Україна, чому я там знаходилася. Знають, що я приїхала захищати родину, щоб не гупало і не літало тут і ворог пішов з нашої землі.

Мабуть, боротьба за дитячі серця і душі — то не менш важливий фронт, ніж допомога бійцям?

— Скажімо так, допомога бійцям масово була у 2014-му та 2015 роках. Із нинішніми часами і не порівняти. Зараз працюю вибірково, купую ті речі, які точно знаю, що їх немає в ЗСУ. Я дивуюся тим волонтерам, які й досі возять їжу. Незрозуміло, навіщо витрачати 5 тисяч гривень на соляру, щоб повезти варенички і консервацію. Хлопці не голодують: зараз змінюється все і забезпечення ЗСУ зокрема.

фото Facebook

На вашій сторінці у Фейсбук були фото сучасної ігрової кімнати, яку придбали для одного з інтернатних закладів Луганщини. І дякували за допомогу голові обласної ради Олександру Біленькому.

— Це минулорічні спогади. Друзі у Відні щороку проводять благодійний бал з аукціоном, де збирають кошти. Торік передали 2 тисячі євро, але потрібно було значно більше, щоб придбати інтерактивну кімнату, спеціально обладнану, де діти можуть гратися, розвивати моторику рук, покращувати психологічний стан. Це те, що потрібно для інтернатів по всій країні. Коштів не вистачало, то допомогли друзі із Луганської області і Олександр Юрійович власними коштами. Він не відмовляв ніколи в допомозі. Щиро його поважаю за те, що вміє тримати слово і виконує обіцянки. У той час, коли була на фронті, він допомагав без розголосу, піару і розрізання стрічок. Сфотографувала аварійні колеса на джипі — він купує «офігенну» гуму. І єдина моя машина на все Кримське Луганської області могла рятувати пацанів, бо проїздила де завгодно. І це не єдиний такий випадок.

Власне, після нагородження орденом Народного героя, у соцмережах вас звинувачували у співпраці із владою і в усіх смертних гріхах.

— Як мене тільки не називають! Але я не звертаю на це уваги й ніколи не беру участі у «фейсбучних розбірках». Кажуть, що я вже як Брежнєв, маю купу нагород. Так, їх у мене чимало, але ці нагороди — насамперед моїй родині і моїй мамі. Ось я сестру Наталю витягла на фронт. Уявляєте, як це мамі? Коли мене нагороджували в Полтаві, благала, щоб не озвучували, за що: у залі сиділи мама та донька, і я потім не змогла б повернутися на фронт. Бо вдома рідним говорила, що сиджу на третій лінії й нічого не роблю, а нагороду вручали за евакуацію хлопців із Дебальцевого.