Ви тут:
Полтавщина Суспільство ТОП-новина 

“Помісна церква об’єднає суспільство”, – Архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір

Україна стоїть на порозі отримання Томосу, а фактично — церковної самостійності й незалежності. До автокефалії нашій державі залишився один, проте важливий крок — об’єднання церков та створення єдиної помісної церкви. Домовлятися церковним ієрархам доведеться під неабияким зовнішнім тиском, зважаючи на істерію, що її влаштували у Кремлі. Бо проти Української автокефальної церкви у Росії хіба що ескімоські шамани ще не проетстували.

Що змінить надання Томосу Україні? Яке він має значення для Української церкви і для української держави? Про це та історію боротьби за незалежну Українську церкву ми говорили із архієпископом Полтавським і Кременчуцьким Федором.

— Для Української церкви Томос матиме велике значення. Насамперед духовне. Тому що Томос фактично дасть їй визнання інших помісних церков. У православній сім’ї з’явиться ще одна помісна церква. Тому що на сьогодні у переліку — диптиху — списку православних церков Української церкви немає. Хоча 1030 років християнству в Україні ми відзначали, 988 рік —офіційна дата хрещення Київської Руси. Проте церкви української в переліку немає. Це нонсенс. З’явиться помісна церква, котра дбатиме про духовність свого народу, не служитиме чужим державам і чужим ідеологіям, а намагатиметься вплинути на свій український народ. І робитиме це якнайкраще.

Як приклад, лише один такий нюанс, пов’язаний із мовою богослужіння. Українська церква молиться українською мовою. І це абсолютно логічно і правильно. Бо у всіх православних церквах моляться мовою того народу, в середовищі якого існує церква. Але протягом цих 20 років у середовищі Московського патріархату затято пропагували абсолютно безглузді звинувачення, що мова українська — мова базарна. І що нею не можна звертатися до Бога. Тільки церковнослов’янська має бути.

Бо Господь не почує молитву українською?

Так. Це вчення навіть церква засудила. Бо колись виникла так звана «триязична» єресь, спотворення християнського віровчення, — ідеологія, що стверджувала, нібито молитися можна лише трьома мовами. Тими, якими було зроблено напис на хресті Спасителя — іврит, латина і койне (діалект давньогрецької мови). І в Україні майже 20 років пропагувалася тільки церковнослов’янська мова. Сьогодні вона не зрозуміла людям, мертва мова. Не можна її триматися, потрібно молитися зрозумілою мовою. І це лише один приклад.

Що стосується держави, то помісна церква об’єднає суспільство, не можна буде сусідній державі спекулювати на таких поняттях, як захист російськомовного населення. А саме цим обґрунтовували напад на нашу державу. Так само зараз у Росії витають думки про захист православних. Усе це абсолютні спекуляції, котрі скасує існування помісної церкви. Що стосується рівня області, то існування помісної церкви усуне підстави для розпалювання міжконфесійної ворожнечі. Тому що 20 років людям говорили: не йдіть до тієї церкви — то розкольники, «філаретівці». Закликали перехрещувати, перевінчувати, повторно відспівувати померлих. На стільки руйнівна була ці ідеологія, диявольська. Сьогодні підстави для сіяння цієї ворожнечі будуть зняті.

Владико, це ж не перша спроба України отримати Томос. У 1921 році, за часів Директорії, автокефалію у Вселенського патріархату вже намагалася отримати місія Лотоцького…

Це була складна проблема протягом всієї нашої історії. А щодо намагань створити вже помісну церкву, то дійсно в 20-х роках ХХ століття було прийнято закон про автокефалію церкви, відбувся Собор. Власне, то була перша спроба відродження автокефальної православної церкви, але тоді Російська імперія перешкодила цій справі. Зокрема, й ієрархи, які були в Україні. Нагадаю, що після 1686 року, коли Московський патріархат спромігся витягти грамоту нібито про передачу йому Київської митрополії, і до 1966 року Українську церкву очолювали виключно росіяни. Зрозуміло, що наша культура була для них чужою. І в 20-х роках минулого століття не знайшлося двох ієрархів, які б висвятили третього єпископа для Української церкви. І Василя Липківського висвячували особливим способом, визнаним на сьогодні неканонічним, — тоді прихожани просто висвятили собі митрополита. У 1937 році радянська влада знищила церкву, митрополита Василя Липківського розстріляли. Усіх ієрархів або винищили (Нестор Шараївський взагалі з голоду помер), або ж залякали так, що вони зреклися своїх поглядів і тихо доживали свого віку.

Друге відродження припало на період окупації українських територій під час Другої світової війни. Тоді вже існувала православна церква в Польщі, яка отримала у 1924 році статус автокефальної від Вселенського патріархату і переважно складалася із українців. Коли німці окупували територію, частина цієї церкви за новим територіальним розподілом лишилася відірваною від центру у Варшаві. І митрополит Варшавський Діонісій (Валединський) дав благословення митрополиту Полікарпу (Сікорському) діяти самостійно. До речі, саме тоді був таємно від нацистів висвячений у сан патріарх Мстислав Скрипник — полтавець, племінник Симона Петлюри. Йдеться про цілу плеяду духовних ієрархів, котрі після повернення радянської влади, змушені були емігрувати до Канади та США.

І третє відродження УАПЦ відбулося у 1989 році, коли Радянський Союз почав хитатися, набирали сили рухи за незалежність. У 1991 році, коли було проголошено Декларацію про незалежність, митрополит Філарет як очільник Української православної церкви, зібрав Помісний Собор. Він мав на те право згідно статуту. 1—3 листопада 1991 року у Лаврі, відповідно до канонів церкви, Собор звернувся до Московського патріарха про надання статусу автокефалії Українській православній церкві. Але Москва повелася так, як поводиться й донині. Цей Собор намагалися стерти з історії, проте збереглися документи, під зверненням Собору є підпис і сьогоднішнього митрополита УПЦ МП Онуфрія. Москва включила свої важелі, сили КДБ: замість того, щоб дати автокефалію, влаштували чорний піар, включилася машина з дискредитації, аби змістити митрополита Філарета. Не вдалося. Тоді зібрали через півроку Собор у Харкові, який розколов Українську церкву…

І нині протидія Росії в отриманні автокефалії доходить до абсурдного максимуму. РПЦ навіть пішла на розкол (у якому звинувачували колись Українську церкву) і розірвання стосунків із Вселенським патріархатом. Із чим пов’язане таке відверте небажання відпускати Україну зі своїх церковних обіймів?

Безперечно з політикою. У Росії поняття вільної від впливу влади церкви не існувало ніколи. Ще від часів патріарха Никона, коли точилася боротьба за владу між патріархом і царем. Цар переміг — і з тих пір церква у Російській імперії — це інструмент державного і політичного впливу на населення. Тому вони так розглядають церкву і в Україні. Це та «скріпа», яка тримає нас в ареолі впливу Росії. Це одна з причин, чому в Росії така істерика і чому так складно змиритися з автокефалією. Друга причина: понад 300 років вони монтували свій історичний міф походження від Київської Русі, Києва — матері міст руських. Сама назва Росія з’явилася за часів Петра Першого, до того було це Московське царство. І останній центр Золотої Орди був саме у Московії. Фактично то був каганат. Ось їхня тяглість, вони від неї відсахнулися — і прив’язалися до Київської Русі, всієї цієї величі, князя Ярослава і Володимира. А відрив Української церкви — то руйнування міфу, який тепер доведеться переписувати. Як і історію. І вона буде не така героїчна. Ми знайшли статтю російського історика Емілії Ільїної, написану ще 1987 року. Вона закликала тоді ще радянських вчених звернутися до своєї російської історії і не чіплятися до історії українського народу. Тому це дві важливі ідеологічні складові. І вони, на мою думку, визначальні.

Тоді цілком зрозуміло, чому, за повідомленнями деяких ЗМІ, Путін нібито наказав силовикам гарантувати безпеку священиків, розмістивши в монастирях УПЦ МП групи спецназу під прикриттям.

Щоб ви розуміли, яка роль Святогірської лаври у війні на Донбасі— там дислокувалася російська розвідка. Пригадуєте, така дивна святиня подорожувала Україною — дари волхвів. Мені чомусь це із троянським конем перегукується. Йдеться про золото, ладан і смирну, які згідно з Євангелієм новонародженому Спасителю принесли в подарунок мудреці. Взагалі їх святинею називати складно. Але цю дивну святиню возили по Україні, їх супроводжував Гіркін і ціла група людей із розвідки. Тобто роль церкви Московського патріархату у розпалюванні війни на Донбасі надзвичайно велика. І заперечити її неможливо. Думаю, що цей наказ Путіна покликаний розпалити ворожнечу, спровокувати захоплення храмів, про що вони й кричали, щоб потім захищати «віруючих». Це ще один показник того, що нам потрібно терміново створити помісну церкву. Якби українська влада до війни дбала про те, щоб на Донбасі були рівні права Київського патріархату і Московського, і в Криму так само, то війни не було б. Бо Київський патріархат, впливаючи на людей, переформатовував би їхнє мислення в бік України. Але цього не відбулося. Побудувати у Донецьку храм Київського патріархату вдалося лише тоді, коли патріарх на своє ім’я, як приватна особа, викупив земельну ділянку — і там під виглядом громадського будинку збудували церкву і єпархіальне управління в одній будівлі. Лише такими хитрощами можна було. А в Криму священик показував мені фундамент невеличкої дерев’яної церкви, яку влада примусила розібрати, бо інакше «вона б згоріла». Так йому прямо й сказали. А результат всього цього — війна і анексія.

Патріарх Філарет днями повідомив, що про надання автокефалії Українській церкві просили більше 10 ієрархів Московського патріархату. Він озвучив лише два прізвища. Решта побоюються покарання і помсти Москви. Владико, а як на Полтавщині? Чи підтримують священики Московського патріархату об’єднання?

Насправді спілкування між священиками Московського і Київського патріархатів відбувалося, але неофіційне. Була і є частина духовенства Московського патріархату фанатично налаштована і абсолютно ворожа. Але є й ті священики, які достатньо відкриті, хоча спілкувалися таємно, щоб їх ніхто не бачив, не викрив. Сьогодні не варто про це говорити, бо якщо назву імена, то дам привід діяти російським спецслужбам. У середовищі Московського патріархату є велика кількість священиків, які готові були перейти в Українську церкву, але усвідомлювали: якщо це зроблять, то українська влада їх не захистить. Приїдуть тітушки, яких профінансує Вадим Новінський, народний депутат, — і вони викинуть священика з храму.

Нині у цьому достатньо демократичному процесі у кожного буде свій вибір. Хто хоче залишитися у лоні Російської церкви — будь ласка. Насильно примушувати ніхто не буде. Це не правильно і не корисно, бо людина, котра має інше в голові, навряд чи діятиме на користь Української церкви і держави.

Розумію, що церква відділена від держави, але ми живемо єдиною громадою. Як складається у вашої єпархії співпраця із обласною радою? І в Полтавського батальйону небайдужих зокрема.

На сьогодні є порозуміння із обласною владою, з керівниками обох гілок. Це люди патріотичні, які мислять з користю для України. Кожного разу, коли звертаюся із проханнями чи ідеями, їх на рівні області підтримують у законних межах, у силу повноважень. Люди патріотичні і сучасні, які прагнуть змін у області і державі. До голови Полтавської обласної ради Олександра Біленького зверталися. Неодноразово. І не пам’ятаю, щоб ми були проігноровані чи двері були зачинені. Завжди зустрічали підтримку.

Нині батальйону роботи вистачає?

Так. Але ця робота структурувалася і більше у мирне русло спрямована. Хоча відправляємо Новою Поштою на Схід вантажі — люди в собор багато одягу приносять. Від військових є прямі замовлення, і де можемо фінансово Батальйон небайдужих допомагає. Також опікуємося соціальними проектами. Влітку діяв табір для ветеранів. Влаштували безкоштовний відпочинок для 12 родин бійців із дружинами і дітьми. Ідея виявилася дуже вдалою, організовували табір на ті кошти, що зібрав батальйон. Допомагаємо також батькам дітей з аутизмом. Для них теж влітку організовували відпочинок, залучали фахівців. Наш дитячий табір «Джерело» набирає обертів і популярності. Хоча цього року довелося зіштовхнутися із недоброчесною конкуренцією. Батьки скаржилися, що їх агітували не віддавати дітей, бо там «сектанти». Хоча табір має акредитацію, входить до обласної мережі таборів, має дуже цікаву програму. Хоча так, може комусь і не до вподоби, що ранок у таборі розпочинається із підняття прапору України і виконання Гімну. А ще у таборі постійно присутній священик, зрозуміло, що діти отримують і основи християнського виховання. Це складова нашої культури. Ми вже спробували жити без християнства. Якщо мало нам Голодомору, репресій, винищення інтелігенції у 37-му році у сталінських таборах, маємо невтішну альтернативу — будувати «новий руський мір».