Ви тут:
Суспільство Україна 

28 жовтня – 80 років від дня народженя шістдесятниці, уродженки Полтавщини лідії Гук

28 жовтня виповнилося 80 років з дня народження Лідії Гук (1938 р. – 2011 р.), уродженки Лохвицького району Полтавщини, лікаря, еколога, шістдесятника, поетеси, політв’язня російсько-комуністичного режиму, одного із фундаторів Народного Руху України. Згідно із постановою Верховної Ради «Памʼятні дати та ювілеї 2018 року» з ініціативи Українського інституту національної пам’яті особистість Гук внесено до переліку видатних українців, пам’ять яких вшановується  на державному рівні.

Гук Лідія Ларіонівна (дівоче прізвище Півень) народилася  28  жовтня 1938 року   у  селі Сенча Лохвицького району  Полтавської області. Бабуся походила з давнього козацького роду, мала прізвище Чуб.

1957 року   завершила   десятирічну  школу. Протягом   двох років працювала на птахофермі. 1960 року  вступила до санітарно-гігієнічного факультету  Київського медичного інституту. Познайомилася  зі студентами медінституту, майбутніми видатними діячами руху опору шістдесятників за незалежність України  Миколою  Плахотнюком  та Олесем Сергієнком. В інституті склався неформальний гурток національно свідомої молоді. Лідія ходила до парткому, деканату й ректорату, вимагаючи, щоб викладання велося  українською мовою. 1966 року  наважилася на мужній  громадянський вчинок: підписалася під вимогою відкритого суду над заарештованим у серпні 1965 року студентом Ярославом Гевричем. Лідія Гук  була одним із організаторів  студентського колядницького гурту. У ньому  відроджували українські традиції святкування Різдва Христового та збирали пожертви на підтримку української мови і культури. До речі, цей гурт  наколядував 300 рублів на пам’ятник Василеві Симоненку.

Разом із іншими студентами-однодумцями щороку, 22 травня –  у день перепоховання  на  рідній  землі,  приходила  до пам’ятника Кобзарю. І це  попри кадебістське стеження й комуністичні заборони на справжнє, незаформалізоване вшанування Тараса Шевченка.

 

На літературних вечорах  Клубу  творчої молоді заприязнилася  з видатними діячами руху опору шістдесятників Надією Світличною, Аллою Горською, Оксаною Мешко, Галиною Севрук, Людмилою Семикіною, Олесем Шевченком.

Вийшла заміж за Василя Гука, сина репресованого, який відіграв величезну роль у формуванні  світогляду Лідії  та  її становленні як особистості.

1967 року  направили на роботу санітарним лікарем санепідемстанції м. Скадовськ Херсонської області.  І тут Лідія відстоювала національні права. Документи писала винятково  українською, що спричиняло постійні конфлікти з головлікарем. До Гук приходили скадовці, молодь, брали книжки, читали літературу самвидаву. 

1971-72 – роки випробувань. Помирає чоловік Василь. Україною прокотилася хвиля арештів української інтелігенції.  Не обійшла «увагою» окупаційна  російсько-комуністична влада  й Лідію Гук: у її помешканні   працівники КГБ  провели обшук. Викликали на допити  її знайомих. Здебільшого вони уникали відповідей, однак дехто підписав протоколи, що  «захищала бандерівців», говорила про відсутність свободи слова, русифікацію, голод 1933 р., окупацію Радянським Союзом Чехословаччини. 

19 квітня 1972 року подала заяву до Скадовського райкому КПСС на захист незаконно заарештованої української інтелігенції. 3 березня 1972 року кагебісти змусили написати підписку про невиїзд та  влаштували нові обшуки: цього разу не лише вдома, але й на робочому місці. 

1973 року Херсонський обласний суд виніс вирок: 1 рік ув’язнення в таборі загального режиму. На касаційну скаргу Верховний суд УРСР не зважив і залишив вирок у силі. Термін Лідія Гук  відбувала в Дніпродзержинську, у зоні, яку  розташували в улоговині неподалік доменних печей. Звільнили    за 2,5 місяці до кінця терміну ув’язнення, у вересні 1973 року. На роботу ніде не приймали. Скаржилася прокуророві, їздила в облздороввідділ. Зрештою прийняли лікарем-методистом районної лікарні. У листопаді 1975 року була створена Українська громадська група сприяння виконанню гельсінкських угод. До правозахисної діяльності долучилася й Лідія Гук. 

1977 року  поринула в екологічно-правозахисну діяльність. Після численних наукових досліджень і публікацій у пресі, телепередач вирощування рису за існуючою технологією з використаням отрутохімікатів у Скадовській зоні в кінці 80-х рр. було заборонене. 

брала участь у створенні НРУ, була  делегатом Установчого з’їзду НРУ, тривалий час  очолювала Скадовську районну організацію НРУ. Належала до найактивніших діячів «Союзу українок». Створила й очолила також районний осередок Суспільної служби України, який організовував допомогу дітям-сиротам, пенсіонерам, утримував притулок для дітей-сиріт, здійснював проект «Добрий самарянин», споряджав дітей у західні області на різдвяні канікули. Вела екологічну роботу, організовувала допомогу дітям Чорнобиля. Домагалася будівництва храму УПАЦ в Скадовську.

 Померла 14 липня 2011 року у  Скадовську.

«У нас, на Херсонщині та й на Полтавщині, звідки я родом,всюди по Україні українців понад 300 років убивали, голодом морили, священиків винищували, забороняли навіть пісню. Тому довго ще  доведеться «вичавлювати раба»,- сказала 18 лютого 2001 року Лідія Гук у інтерв’ю Василеві Овсієнку, якому маємо завдячувати за збережену пам’ять про поборницю незалежності з Полтавщини.

Підготовлено прес-центром Полтавського обласного товариства «Просвіта» за матеріалами віртуального музею-сайту «Дисидентський рух в Україні»