Ви тут:
Полтавщина Суспільство ТОП-новина 

Чотири історії з фронту: про Бога, політику, родину та закінчення війни (ФОТО)

Вихідними полтавці передали допомогу військовим 28 окремої механізованої бригади у Мар’їнку.

ОКІА “Новини Полтавщини” зустрілися та поспілкувалися з людьми, які боронять мирний сон більшості українців. Які роблять усе для того, аби здобути мир, і наближають нас до такої жаданої Перемоги.

Юлія Назаренко, начальник медичного пункту 3 батальйону 28 ОМБр

Жінка родом з Карлівки, що на Полтавщині. До війни працювала у Полтавському військовому госпіталі.

Коли почалася війна, дізналася про брак медичних працівників на передовій, хотіла йти служити, але мала маленьку донечку, яку боялася залишати. Та згодом — у червні 2017-го підписала контракт на 3 роки, і з липня служить у 28 ОМБр

– На фронт пішла добровільно. Завжди дивилася новини, чула від знайомих, що не вистачає медиків на передовій, але донечка була маленькою, тому я не ризикувала, шкода було. Згодом, коли вона підросла, я уже й зважилася. Спочатку рідним нічого не говорила. Підготувала усі документи, пройшла навчання в Десні, а потім, коли мені сказали виїжджати, в той же день і повідомила. Звичайно рідні були в шоці, нервувалися і не вірили, думали, що я пожартувала. Дуже тяжко було їм з цим змиритися, у доньки перший місяць була депресія, вона не хотіла зі мною спілкуватися. Але уже все налагодилося, усі звикли, але хвилюються звичайно, і кожного дня телефонують.

Вдома на Юлю чекає мама, сестра та донечка, яка цьогоріч пішла в перший клас.

Валентин Заболотний, заступник командира з морально-психологічного забезпечення 3-го механізованого батальйону 28 ОМБр

Чоловік родом з Одеської області, військовий за професією, у 2004 році закінчив Одеський інститут сухопутних військ. На війні з жовтня 2014-го.

– Я перший військовий у родині, і думаю останній, вистачить і одного. З 2014 року разом з бригадою стояли у Красногорівці, Станиці Луганській та Волновасі. Я думаю, що війна триватиме до виборів, а потім усе стане на свої місця. Бо у кожній війні політика відіграє велику роль. І якби вона була не потрібна певним чиновникам, які на цьому роблять собі популярність, то вона б уже завершилася.

Отець Олег, штатний капелан 28 ОМБр

Родом з Львівщини, мав прихід на Кіровоградщині. З бригадою служить з 2015 року.

– До 2015 року я мав парафію на Кіровоградщині, служив у церкві, а коли сталася агресія — пішов на Схід допомагати хлопцям, підтримувати їх, опікуватися ними.

Перше моє відрядження було неофіційним у Станично-Луганський район. Це був грудень 2014. Так їздив бригадами до 2015-го, а вже потім, коли утворилося синодальне управління військового духовенства при Міністерстві оборони, потрапив сюди.

Коли найперший раз поїхав на Схід, ніхто з родини про це не знав – ні дружина, ні батьки. Їздив своєю машиною. А коли уже почали виводити бригаду, рідні побачили мою автівку на фото у фейсбуці на платформі, на яку погрузили усю техніку. Так і дізналися. Я нікому не говорив, аби не хвилювалися.

На Кіровоградщині мій будинок стоїть метрів за 400 від Миколаївської траси, по якій ішла уся військова техніка, і при нагоді, військовослужбовці зупинялися і ми їм допомагали, але хотілося робити більше, тому й пішов.

Я взагалі намагаюся вести такий активний спосіб життя — спілкуватися з людьми за своїм покликанням, як священник, приділяти усім багато уваги.

Коли почався Майдан, там службу служив, ще з тих пір маю запал в душі до України.

Отець Олег розповів, що коли у штат бригади ввели посаду капелана, не усі військові були до цього готовими.

– Наприклад, люди на західній Україні були привиті до відвідування церкви змалечку. Ті ж бригади, у яких більшість була із західних регіонів, були готові до того, що прийдуть капелани. Люди були більше мотивовані та не йшли у бій без молитви. А з хлопцями з центральних областей було трошки важче. Але з часом вони змінювалися, змінювали свою думку. Особливо тоді, коли було дуже небезпечно, коли були дуже сильні обстріли, коли гинули побратими, з якими вони їли з однієї тарілки, пили чай з одного горнятка, стояли пліч-о-пліч за Україну. У ті моментах хлопці самі мотивовано змінювалися і шукали підтримки у капелана. А моя робота – бути на рівні з бійцями, робити так, щоб вони тебе сприймали та чули.

Поділився отець Олег і своїм баченням стосовно закінчення війни.

– Ми завжди звинувачуємо владу, і у тому, що все не так, і у тому, що війна триває… Наразі добилися ми багато, важкою ціною, дуже багато пролито крові, але як говориться — безкровних жертв не буває.

От коли була можливість людям навернутися — згадати про Бога, ставитися з повагою один до одного, жити за заповідями Божими, люди того не чули, жили своїм буденним життям і ні про що не замислювалися. А от ця ж біда сталася не просто так, бо Господь Бог карає людей. На жаль, такою ціною, ціною людських життів, які здобули нашу незалежність, і не пустили агресора далі.

Якщо люди почнуть один за одного боротися як за брата, за сестру, і ставати пліч-о-пліч не тільки, коли біда, а й в буденному житті, тоді можливо у нас щось зміниться. Не відразу, але з часом обов’язково.

Хотілося б, щоб влада, яку вибираємо ми ставила акцент на молоде покоління. Щоб воно розвивалося, не деградувало, і розвивалося не за європейськими стандартами, а за християнськими, щоб людина жила в духовності. Я не говорю про те, щоб усі ставали священниками чи йшли в монастир. Але людина повинна звертатися до Бога і з його допомогою будувати Європу у своїй країні. Коли ми, як суспільство сформуємося, тоді усе зміниться.

І наостанок, розказав притчу.

Жила на світі жінка, яка вела розпутний спосіб життя. І коли вона померла, потрапила в пекло. І Архангел Михаїл побачив її, спостерігав дуже довго. І каже до Бога – “Боже, як би її врятувати?”, а Бог говорить – “Як же ти її врятуєш? Хіба якщо вона має добрі справи, то тобі будемо рятувати”. І Архангел Михаїл, переглядаючи історію її життя, побачив, що вона дала цибулину жебракові, який просив гроші. І каже Бог Михаїлові – “Пусти в пекло ту цибулинку на мотузочці, і витягни її”. Опустив Архангел у пекло ту цибулинку, жінка її зловила і почав він її витягувати. Кожен в рай хотів попасти, і люди один за одного почали чіплятися. Михаїл сказав Богові, що кожного разу тягнути все важче і важче. На що Бог відповів – “Якщо хотів допомогти — допомагай”. І коли люди ще були в пеклі — їм ще можна було дати ради, але коли жіночка побачила рай, вона почала з себе усіх скидати, говорячи, що в раю вона має бути найпершою. Оце приклад того, що ми один за одного не боремося, а коли почнемо – усе кардинально зміниться. Так, що усім бажаю здоров’я, злагоди, терпіння, поваги та Божого благословіння.

Наталія Маджар, волонтер із Зачепилівки Харківської області

Волонтерською діяльністю жінка разом зі своєю родиною займається з 2014 року.

– Я маю родину, двох діток. Дочка моя волонтер, мама у свої 70 років – волонтер, сестра, така волонтерська у нас родина.

Спочатку шукала волонтерів, з якими можна було б співпрацювати. Знайшла. У Лозовій — “Жіночий легіон Лозівщини”. Це була перша волонтерська група, починали ми з перекрашування мостів у жовто-блакитний.

Перша поїздка в АТО вона була під Піски. Тоді хлопці говорили, що думали, що й не вийдуть звідти живими.

Потім їздили в Авдіївку, Зайцеве, Мар’їнку, під Маріуполь. Я, в основному, намагалася провідувати когось із земляків. Передавали привіти від дівчат, подарунки на день народження, зимою — салати, вітаміни.

З найпам’ятнішого, що возили на фронт жетончик на одній стороні якого була викарбувана група крові, на іншій — спільне фото. Його дівчина передала своєму хлопцеві в Авдіївку. Зараз ця пара уже створила родину.