Ви тут:
Полтавщина Суспільство 

Професор Борис Юрійович Андрієвський – мій земляк, лікар і український патріот священицького роду, – «добра людина шляхетного характеру та великих чеснот”

«…Український Націоналістичний Рух може бути тільки єдиний, без відламів і «-івців», бо історія нам показує, що розбитий націоналізм стає реґресивним фактором, що не тільки не допомагає, але вже гальмує нормальний розвиток українського громадянства. Та шлях до єдности йде тільки через глибоку кризу кожного націоналістичного відламу, а вона назріває, вона вже є. Так само цей Рух за складом своїх членів і духовістю не може бути реґіональним, провінційним, не може репрезентувати тільки одну область України. Ставлячи універсальні, загальноукраїнські ідеї, він повинен обєднати синів Східньої й Галицької України, синів Буковини й Срібної Землі. Ми стоїмо на переломі. І тільки від українських націоналістів залежить, чи процес дальшої атомізації поглибиться і викине нас на політичний смітник, чи ми, позбувшись вождизму, групового патріотизму і, стряхнувши з себе прах «-івців», об’єднаємось у могутню коґорту єдиного соборного Українського Націоналістичного Руху. Од нас залежить,…»

писав на чужині проф. Борис Андрієвський у своїй статті далекого 1956 року. Як же актуально, на моє переконання, звучать ці слова незабутнього Професора й патріота під сучасну пору, в умовах вже незалежної, але ще воюючої супроти московського Кремля України.

Професор Борис Анрієвський, Львів, 1943

Керівник господарського відділу крайового військового штабу групи УПА-«Північ» Роман Петренко (правдиве ім’я та прізвище – Євген Татура) (псевдо – «Юрко», «Омелько») (*1913-2008) пише у своїх спогадах «За Україну, за її Волю» у томі 27 Літопису УПА (1997) (редактор – Галина Петренко) на с. 241-242 про події квітня-травня 1945 року: «…На другий день я вже був в Мюнхені і знайшов потрібних людей. Деякі люди з ГСЗС УГВР, з якими я був пов’язаний у Братиславі, знаходились вже в Мюнхені, хоч о. д-р І.Гриньох був ще десь у дорозі (їхали кіньми). В місті зустрівся з Мирославом Прокопом і поінформував його про пригоди після виїзду з Праги. Він нічого не знав про бомбардування, по ранення Я.Стецька, перебування його в лікарні і необхідність перевезення його в безпечну зону. Для цього треба було знайти транспорт і людей, щоб тим зайнялись. М. Прокоп не міг мені нічим допомогти і спрямував мене до м. Авґсбургу. Я ствердив, що в Авґсбургу вже працює Український комітет, який очолив проф. Петро Чуйко. Там видавали людям потрібні документи, давали поради, допомагали в розшуках родичів, знайомими і т. д. Там я зустрів також знайому з Кракова Анну Музику («Муху»), пізніше дружину Я. Стецька, яка порадила мені поїхати на південь від Авґсбурґа до м. Кауфбоєрн, де зупинився Український допомоговий комітет Німеччини і там мав перебувати ген. П. Шандрук. З трудом я дістався до цього міста і зустрів потрібних людей. В комітеті було авто, але не було бензини. Ген. П. Шандрук сказав, що хоч він має два авта, але вони йому потрібні, бо він з ген. Вольфом мають їхати до Ваймару. Вернувшись до Авґсбургу, я зустрівся з Василем Охримовичем (чільний член закордонного проводу ОУН). Пізніше відійшов в Україну, був арештований КҐБ, суджений і розстріляний у 1954 р. у Києві, що був у проводі ОУН того терену. Він негайно знайшов два авта в м.Ваймарі. Порозумівшись з о. дром І. Гриньохом, до м. Сушіце послано боївку. Підкупивши там працівників лікарні і чеських урядовців, вони винесли раненого Я. Стецька до авта і щасливо перевезли його до Мюнхену.

Проф. Борис Андрієвський (сидить другий зправа) серед співробітників медичної клініки, Західна Німеччина

Знаний хірург др Борис Андрієвський, по тривалому лікуванні, допоміг йому прийти до здоровя. В цій акції я не брав участі, бо захворів і сам потребував лікування… Наші думки були з Україною, з тими побратимами, що лишились там і надіялись, що аліянти, перемігши брунатного супостата, не дозволять запанувати червоному. Та так не сталось. Україна знов попала в руки червоного хижака і перед нею був шлях нового терору, нових випробувань. Українське підпілля, поповнене багатотисячним вояцтвом УПА, ще довгі роки змагалось під проводом загартованого командира Тараса Чупринки — Романа Шухевича. А перед нами стелилась чужина, куди ми йшли з надією можливої допомоги нескореній батьківщині…». Тут, спогадах Романа Петренка (Татури) я чи не вперше я відкрив для себе свого видатного земляка лікаря-хірурга, професора Бориса Юрійовича Андрієвського, – сина священика із села Безсали Лохвицького повіту на Полтавщині, де згодом пройшли і мої дитячі та юнацькі роки. Пізніше, мабуть, у 2004 році, я, працюючи у приватному архіві св. Пам. Зиновія Марцюка (псевдо в підпіллі ОУН – «Омелян») (*1910-2007, Мюнхен, ФРН), – громадського діяча, фінансового референта ОУН на Українських Землях, організатора збірок на Фонд УПА на чужині, що знаходився у його мюнхенському помешканні, віднайшов направду рідкісну світлину пізнішого провідника Закордонних Частин ОУН і Антибольшевицького блоку народів (АБН) Ярослава Стецька (*1912-†1986), видатного українського політичного та військового діяча, Голови Українського Державного Правління (1941), й зрештоюгімназійного приятеля З.Марцюка, зроблену після операції, що її успішно провів мій земляк професор Борис Андрієвський.

Ярослав Стецько після хірургічної операції, що її провів дікар др. Борис Андієвський

До речі, на цій фотографії за провідником Ярославом Стецьком в центрі згаданої знимки стоїть його майбутня дружина Ярослава (Слава) Йосипівна Стецько (уроджена – Ганна Йосипівна Музика) (*1920-2003) – громадсько-політична діячка, журналістка, співорганізаторка підпільного Українського Червоного Хреста УПА, жіночої мережі та Юнацтва ОУН(б), Антибольшевицького блоку народів (АБН), очільниця ОУН(б) (1991-2001) й перша лідерка партії Конґрес Український Націоналістів (КУН), з якою я разом з іншими науковцями зустрічався в 1997 році у Мюнхені в знаменитому будинку при Цеппелінштрассе, 67.

Безсали – родинне село проф. Бориса Андрієвського

У «Лохвицькій ратушній книзі другої половини ХVІІ ст. (Збірнику актових документів)», яка була видана Інститутом мовознавства імені О.О.Потебні Академії Наук Української РСР київським видавництвом «Наукова думка» 1986 року у серії актових документів та грамот, – село Безсали згадується у акті (нумерація авторів вказаної книги, число 40), який датований 12 червня 1655 року, коли Василь Скребець, отаман городовий лохвицький, за участю Леска Котляра, Івана Пилипенка, Миска Калачного та іншими – Матвієм Ємченком, війтом, Федором Козлом, Хомою Сенюковичем, Фенем Проценком, бурґомістрами маґістрату Лохвицького, – розглянув справу за участю мешканця села Безсал Івана Слюза. Далі згадка про село Безсали є у документі число 68 – справа Григора з села Безсал від 14 вересня 1656 року, в якій згадується також Квачиха Коломика з Безсал, та у справі число 85 у справі Григорія Коломійця, обивателя безсальського, від 16 лютого 1657 року, яку розглянув полковник миргородський Григорій Лісницький. Виходить , що перша писемна згадка про наше село датована 12-тим червня 1655 року, однак час заснування його, як поселення, є очевидно ранішим. Як відомо із перевиданого мною «Лохвицького історичного збірника» (1906), Андрій Михайлович Гамалія був першим визначним лохвицьким сотником; він був братом лубенського полковника Григорія Гамалії і вперше згадується сотником у грудні 1679 року (Акти Мгарського монастиря). Лубенським полковником у цей час був Максим Ілляшенко, який був покровителем Гамалії, від нього вже у 1683 році отримав дозвіл зайняти землі біля сіл Бербениці й Жабки… Згідно зі статистичними даними, станом на 1888-ий рік у селі Безсали налічувалося 419 дворів, в яких проживало 2273 мешканці, була дерев’яна церква, близько двох десятків млинів-вітряків, олійниця та винокурний завод, раніше у цьому селі, що було центром однойменної волості Лохвицького повіту, було засновано двокомплектне початкове народне училище, де у 1888-ому році навчалося 27 хлопчиків і 5 дівчаток. У 1892 році, за шість років до народження Бориса Андрієвського, – майже всі будівлі і церква у селі згоріли внаслідок великої пожежі. З цим селом межує інше, тоді трохи менше за кількістю мешканців та дворів, станом на 1900 рік відповідно 333 двори та 1396 жителів, переважно козацького походження, село Харківці, – батьківщина письменника Архипа Тесленка, який там народився 2 березня 1882 року, а згодом в одному зі своїх дописів писав про нього: «Села заможнішого за наші Харківці у повіті нашому не знайти. Красивішого теж пошукайте. Ось вийдіть на наш вигін літом – вигін і нас високий такий – та гляньте униз: широченна долина: у долині гаї, сади зеленіють. А в цьому морі зеленому поринають хати, де-де криті й залізом, клуні, хліви.. Єсть і школа второкласна у нас, хлоп’яча. Там красуня така: в два поверхи, цеглова стоїть, залишилась на вигоні. Єсть дві школи церковноприходських: хлоп’яча й дівчача. Усе, як усе. Тільки… люди».

Пізніше мій респондент з Північної Америки лікар, історик медицини, дійсний член НТШ в Америці, меценат і дійсний член Українського історичного товариства незабутній св.пам. Павло Йосипович Пундій (*1922-†2015, Чикаґо, США) писав у своїх записках до мене: «м.Лохвиця-Україна. – 03.01.2007. – ВШ пане Професоре! Цим разом висилаю Вам ориґінальний «Лікарський Вісник» ч.28 з січня 1963 року та добру копію із Л.В., ч.31, жовтень 1963. Так що можете робити відбитки, котрі Вам потрібно. Д-р Юліян Мовчан (1913-2002) був учнем (проф.Б.Андрієвського), а потім довголітнім приятелем. Він був лікарем, журналістом і письменником і найбільше знав проф. Андрієвського. Він був також моїм добрим приятелем і писав також про мене в укр. часописах і журналах. Якщо ще отримаю які цікаві матеріяли про діяльність проф.Б.Андрієвського, то Вам вишлю. Щасти Вам Боже! Пишіть на мою адресу – Pavlo Pundy, M.D. – 3258 N. New England Ave. Chicago 60634-4636, Illinois, U.S.A. З пошаною (-) Павло Пундій». «…Чікаґо, 15.3.2007. – ВШановний Пане Докторе! Щиросердечно дякую Вам за Ваш цікавий лист з 15.3.07 та цікаві додатки. Цим разом вдалося дістати адресу внука проф. Івана Чопівського д-ра Петра Ч(опівського), яку Вам висилаю (прошу до нього писати). Також висилаю 2-ий том «Укр. Лікарі» – біографічні нариси про діяспорних лікарів, які я під черкнув червоним олівцем, на що можна звернути увагу. Також Вам висилаю мою коротку статтю про історію Лікарської Комісії НТШ та про наші видання, яку прошу передрукувати. Може щось дістану про Антона Кущинського та Вам вишлю другим разом. Кінчу на сьогодні, бо хочу вислати цей пакет поштою. Бувайте здорові та шасти Вам і нам Боже….» «…21.06.2007… Щиросердечно дякую Вам за Ваш лист з цікавими додатками. Про проф.Б Андрієвського я зробив зіраксові відбитки і вислав моїй приятельці п.Стеф(анії) Гурко в Торонто та просив, щоб відшукала дочку проф. Б.А(ндрієвського) Ольгу в Канаді та їй переслала. Крім цього висилаю Вам копії дописів про А.Кущинського, М.Дмитренка, Юрія Заславця та інші цікаві статті для Вашої інформації та можливого використання. Я відбув святкування з нагоди мого 85-ліття під час Великодних Свят в крузі моєї родини, дітей та внуків та одної правнучки, – долучаю копії фотознімок. Бувайте здорові та щасти Вам і нам Боже! – З пошаною – Павло Пундій».

Брати Андрієвські інженер Дмимтро (другий зліва) та професор Борис (третій зліва)

Пан Андрієвський, професор Борис, син священика із мого родинного села Безсали панотця Юрія народився рівно 120 років 28 липня 1898 року нашому славному селі на Полтавщині. Його брат Дмитро Андрієвський був членом Проводу Українських Націоналістів, входив до вужчого Проводу ОУН та найближчого кола Полковника Євгена Коновальця й був знаним гро­мадсько-політичним діячем за кордоном, два інші брати замордо­вані в катівнях ҐПУ-НКВД. Середню освіту Борис Андрієвський здобув у Лубенській Гім­назії. Після за­кінчення Хар­ківського медич­ного інституту спеціалізувався з хірургії під ке­рівництвом проф. Ф.Ю.Розе. Працю­вав спочатку асистентом, а згодом, здобувши ступінь доктора медич­них наук, доцентом кафедри хірур­гії цього ж інституту. У лікарській роботі «Експериментальні та клініч­ні дані про дію деяких соляних розчинів при наглій кровотечі» він навів результати довготривалих до­слідів над терапевтичним застосу­ванням нової рідини, яку автор наз­вав «Українфузин». Це була тоді перша й єдина (!) монографія в літера­турі про інфузійні розчини. Напри­кінці 1938 року доктор Б. Андрієвський обійняв посаду профе­сора хірургії Дніпропетровського медичного інституту вдосконален­ня лікарів. У 1943 році, переїхавши до Львова, Борис Андрієвський працював професором ка­федри хірургії Львівських медич­них курсів, мав контакти з УПА, лікував поранених вояків. Через во­єнні події він був змушений залишити Рід­ні землі і еміґрувати за кордон. У Мюнхені він працював хірургом в укра­їнській поліклініці, потім став ди­ректором шпиталю УНРРА-ІРО в Реґенсбурзі, завідував хірургічним відділом. Якраз у Західній Німеччині проф.Андрієвський був одним із організаторів двох наукових зїздів українських лікарів. На цих зїздах він виголосив ориґінальні доповіді «Лі­кування хвороби Шенляйн-Геноха» (1946 р.) та «Про лікування фістуль­них форм туберкульозного перито­ніту» (1948 р.). Крім згаданих нау­кових праць, професор Борис був автором ще двох: «Удосконалення неридуральної анестезії» та «Ускладнення внаслідок застосування, неридуральної анесте­зії» (відомостей про їх публікацію нема). 1952 року Борис Юрійович переїхав до США. Склавши лікарські іспити, він працю­вав лікарем-хірургом у Клівленді (плат Оґайо). Брав активну участь в українському суспільно-гро­мадському та політичному житті, був організатором і першим головою Української суспільпо-харитативпої служби (УСХС) у Мюнхені, ініціатором створення Українсько­го лікарського товариства в Західній Німеччині, членом НТШ і УВАН.

Перший Конґрес Українських Націоналістів

Свою політичну діяльність проводив, зок­рема, в націоналістичному русі Українському Визвольному Фронті. Деякий час проф.Б.Ю.Андрієвський був навіть головою По­літичної Ради Закордонних Частин ОУН, Провід яких очолював Степан Бандера, а згодом – Ярослав Стецько. Не погоджуючись із політич­ною лінією проводу цієї організа­ції, Борис Юрійович вийшов з неї. 1956 року він написав статтю «На переломі», що була над­рукована у газеті «Свобода» 12 лю­того 1981 року, в якій зокрема зазначав: «Нехіть до сенсації відбирала в мене всяку охоту писати в пресі про мої розходження з ОУН(р). Та, проте, листи від моїх колишніх однодумців приневолили мене до публікації цієї статті; мої розходження з Організацією не є продуктом останніх подій, черговий розкол ОУН(р) лише ствердив слушність концепції, що вже від довшого часу стала моєю вірою. Пишучи цю статтю, я не хочу плювати на те, у що я вчора вірив і, посідаючи високі пости, поділяв повну відповідальність за політику, практику і тактику Організації. Навпаки, з най­ більшим признанням я й тепер ставлюсь до бандерівської молоді, що метушиться по всіх континентах світу і, як уміє, боронить українську справу. І не вони винні, що часто-густо ця робота не йде на користь цій справі. Я також далекий від думки плямувати Степана Бандеру, патріота, безперечно відданого справі визволення У країни, хоч мушу голосно заявити, що найбільше він і система, що він її безоглядно обстоює, всупереч вищій національній рації, винні в розбитті українського на­ціоналістичного Руху. Обґрунтовуючи свої думки, я користуватимуся лише за­гально відомими фактами, не дозволяючи собі підсилювати іх змістом дискретних розмов, чи листів Бандери. Я свідомий того, що не всякий, виходячи з Організації, має моральне право оприлюднювати гірку правду. Але я маю те право, бо протягом усіх років мого перебування в Організації я попереджував, настоював і вимагав змінити фатальний курс. Мій голос був голосом вопіющого в пустині. Як сталось, що колись єдиний могутній Український Націоналістичний Рух, розколюючись із закономірною цикліч­ністю з 1940 року, перетворився на ряд відламів, що кожен із них у свою чергу заховує причини до дальшої атомізації? Як сталось, що носії універсальної націоналістичної ідеї перетво­рилися на патріотів своїх партій, діставши від громадянства влучну назву «івців», для яких партійні інтереси стали suprema і ех?… По закінченні війни чимало членів Організації опинилося на еміґрації разом зі звільненими з кацетів (Бандера, Стецько, Ленканський і ін.) і з тими, що прибули з Краю (Лебідь, о.Гриньох, Д.Ребет і ін.). Уже з перших днів почалася незгода між групою Бандери та групою прибулою з краю. Ця незгода скоро набрала характеру відкритого конфлікту, поляризувавши противників з одного боку навколо Проводу ЗЧ ОУН, а з другого ЗП УГВР. Відкидаючи особисті моменти, що безперечно мали місце у цій боротьбі, треба признати, що основною причиною конфлікту було різне розуміння принципів побудови Організації, хоч це, до деякої міри, з ІІ Таким чином 1948 рік приніс із собою другий розкол Організації, який Бандера, а разом із ним і всі ми також, вважали за звичайний бунт. Історія повторилася. У же в процесі конфлікту відійшла від Організації група східніх українців і міязми конфлікту роз’єднали навіть бійців УПА, що лише недавно прийшли з поля бою і сопух унутрішнього розламу понесли вітри аж до Рідної Землі. 2-га Конференція, цілим змістом якої був конфлікт, обрала Провідника і Головну Раду згідно із статутом ІІІ Надзвичайного Великого Збору, а згодом призначений Провід ЗЧ ОУН цілком складався з членів, що під час боротьби беззастережно станули по боці Ст. Бандери. Назовні виглядало, що Провідник став на принципах побудови Організації, ухвалених на ІІІ Надзвичайно­му Великому Зборі, і, маючи навколо себе обєднану, очищену від опозиційних елементів Організацію, візьме конструктивний курс у внутрішньому і зовнішньому політичному житті украї­нства. Але вже найближчий час виявив, що Провідник рішений затримати всю повноту влади в своїх руках, в такій мірі, як це було після першого розколу. Головна Рада, що в міжконфе­ренційний час «мала давати Проводові політичні напрямні й контролювати його», відігравала ролю фікції, якій, часом, навіть заборонялось сповнювати другорядні практичні функції. Примат «гори» замикав рота в Проводі навіть розумним людям, що, бачучи політичні неподобства, негодні були нічого зробити. Усяку критичну думку трактовано як «опортунізм». А між тим Організація на еміґрації стала перед цілим рядом важких проблем, розвязання яких мало визначити її місце в українському політичному світі, в громадському секторі і в міжнаціональних відносинах і окреслити позиції в пекучому питанні східнього українства… Провід нашої Організації не зрозумів ваги східнього українства. Своєю поставою до східніх українців ми викликали антигалицький комплекс і певно відкинули б їх до московських покровителів, якби не постала ця суто східняцька партія. Навіть тоді, коли вже виразно зарисувалося протимосковське обличчя УРДП, ми провадили в своїй пресі неперебірливу кампанію проти неї, цілком одсепаровуючи себе від мас підсовєтського українства. Часом доходило до курйозів, що й досі мені не є зрозумілі. Прочитавши статтю Івана Багряного про промосковське наставлення українського відділу «Голосу Америки», що відкри­вала перший вогонь по аранжерах московської пропаґанди українською мовою, я й собі написав статтю на ту тему, вставивши речення – «як правильно зазначив Багряний у своїй статті». Моя стаття зацікавила одну з наших газет і редактор, східній українець, людина з неабияким інтелектом, згодився її надрукувати з умовою, що я викреслю це сакраментальне речення. Я рішуче відмовився, поставивши вимогу – або друкувати статтю без жадних змін, або її мені повернути. У дискусії, що тривала десь близько трьох тижнів, редактор мені виразно заявив, що це є «настанова гори». Статтю було надруковано без змін, але в моїй свідомості залишилася незвичайна вузькість «гори» і елементарне нерозуміння нею проблеми Сходу. Незаперечним фактом є, що ціле покоління підсовєтських українців училося в українських школах, створених наполегливістю націонал-комуніста Скрипника, формувалося у вогні боротьби націонал-комуніста Шумського проти великодержав­ного московського комунізму, й виховувалося під величезним впливом Хвильового. У дивний спосіб ці постаті поєднали в собі елементи повного політичного банкрутства і великої культуртрегерської місії, вивівши українство із сфери гопака й примітивної просвітянщини на рейки Нації, що замилувалася теорією Айнштайна, змагалася з европейською наукою і рішена була будувати свої великі міста, літаки, кораблі. Вони прищепили новому поколінню гордість господаря, свідомого своєї сили і свого багатства. Провід Організації неспроможний був вирізнити Хвильового – політичного банкрута і Хвильового – революціонера-куль­туртреґера і, йдучи лінією найменшого опору, почав нерозбірливо паплюжити хвильовістів і Хвильового. Східнє українство наїжилося й сприйняло цю кампанію як галицьку диверсію проти нього самого…».

Б.Ю. Андрієвський, Західна Німеччина

Та повернімося до професійної діяльності Бориса Юрійовича Андрієвського, який, як я вже зазначав вище, по закінченню у 1926 році Харківського медичного інституту пройшов весь шлях лікаря й науковця як – асистент, доцент Харківського інституту удосконалення лікарів (1926-38), професор кафедри хірургії Дніпропетровського інституту удосконалення лікарів (1938-41), завідувач кафедри хірургії Дніпропетровського медичного інституту (1942), завідувач кафедри і клініки хірургії Львівських медико-природничих фахових курсів (1943), хірург (1944-52) лікарень Відня (Австрія), Берліну, Мюнхену, Реґенсбургу (Німеччина), Міннеаполісу, Чікаґо, Клівленду (США). Напрямами його наукових досліджень були – опрацювання й впровадження в медичну практику кровозамінних розчинів, зокрема, препарату Укрінфузин; питання хірургії печінки; лікування випадіння та раку прямої кишки, туберкульозного перитоніту; трансплантації сечоводів, резекції шлунка, суглобів та ін. Професор Борис Андієвський є автором близько 30 наукових праць, й що важливо, – переважно українською мовою в різних царинах хірургії, основними його працями є такі – «Діагностика та хірургічне лікування стегнової пропуклини» (1926), «Післяопераційні психози» (1936), «Лікування дуоденальної фістули післяшлункової резекції» (1938), «Експериментальні та клінічні дані про дію деяких соляних розчинів при наглій кровотечі» (докторська дисертація, Харків, 1939) «Экспериментальные и клинические данные о действии некоторых солевых растворов при острой кровопотере» (1939), «Удосконалення екстраплеврального пневмотораксу» (1940) та багато-багато.

Асистує медсестра Галина Манжула на світлині зправа

Між іншим, у моєму хатньому архіві дбайливо зберігаються ориґінальні статті та дописи про світлої Пам’яті мого незабутнього земляка, уродженця полтавського села з промовистою назвою Безсали – професора й партіота Бориса Юрійовича Андрієвського, який спочив у США 20 жовтня 1962 року, що їх понад десять років тому надіслав мені із американського Чікаґо мій добрий приятель св. пам. доктор медицини Павло Йосипович Пундій.

Любомир-Роман Винар (*1932-†2017) – український і американський історик, бібліограф, громадський й науковий діяч, член НТШ-А та УВАН у США, голова Українського історичного товариства та очільник наукової ради при Світовому конґресі вільних українців у своїй статті «Пам’яті Великого Громадянина» у часописі «Свобода» (ч.213, від 07.11.1962 року) із сумом писав: «Не хочеться вірити, що проф. Бориса Андрієвського вже немає між нами, що вже не доведеться почути його ориґінальних і цінних думок про проблеми нашого сучасного життя, послухати його тонкого дотепу і побачити усміхнене обличчя, що так характеристично віддавало його щирість і безпосередність. Тяжко погодитися з тим сумним і невимовно болючим фактом, що Всевишній покликав його на вічний спочинок. Покликав полум’яного патріота Батьківщини, визначного науковця-лікаря, а перш за все – добру людину шляхетного характеру та великих чеснот… Як лікар проф.Андрієвський був вийнятково людяним і вирозуміли. Він лікував безкоштовно пацієнтів, які боролися з життєвими злиднями. Його професійні колеґи побільшували свої життєві вигоди і достатки, він жив більше як скромно… Як людина прямолінійности і твердих засад державницького думання, він відійшов від політичного життя, не бажаючи нести відповідальність за його сучасний стан. Він уважав, що українцям за кордоном треба одного політичного центру, куди входили б усі політичні течі… Його критицизм, часами різкий із закваскою легкого скептицизму, все ж був логічно обґрунтований і будуючий…»

Рідний брат професора Бориса – засновник ОУН, близький співробітник Голови ПУН-у полковника Євгена Коновальця інженер Дмитро Андрієвський у своїх спогадах брата писав у паризькому часописі «Українське слово» (число 1096 від 11 листопада 1962 року), що незадовго до німецько-совєцької війни: «…Аґенти ҐПУ загрожували професорові й заповідали, що рано чи пізно зломлять і його, бо ламали не таких як він. Та рішення професора (О.П. – під переїзду до Львова після совєцького «золотого» вересня 1939 року) було невідкличне, хоч йому це коштувало багато нервів і моральних тортур… Разом з німцями до Дніпропетровська прибули і члени ОУН, а між ними Коник і Самотовка. Б.Андрієвський відразу нав’язав з ними зв’язок, а через них – і зв’язок з своїм братом Дмитром… Хай чужа земля буде легкою для цієї Людини в найкращому розумінні слова, якою був Б.Андрієвський. Це було людина шляхетного характеру, широких поглядів, з великою лікарською етикою і з гарячим українським серцем… Навіть серед чужих умов матеріялізованого Заходу. Б.Андрієвський заховав український ідеалізм і високу людяність, які вивіз з Рідного Краю».

Доктор медицини Юліян Мовчан (*1913-2002) – український лікар, журналіст й письменник у своїй статті «Людина, патріот, лікар. – Жмут спогадів про проф.Б.Андрієвського» від 1963 року зауважував: «Львів, зима 1943 р…. У Львові на той час не було іншого хірурга, який своєю науковою ерудицією і досвідом міг «перевершити» Бориса Андрієвського… До Мюнхену він прибув з Відня, там деякий час працював в одному із університетських шпиталів. І тут, не зважаючи на загрозу з боку московсько-большевицьких «репатріяторів» (бо як «совєтскій ґражданін», він, згідно з умовою в Ялті, також підлягав примусів репатріяції на «родіну») професор від першого для після закінчення війни віддає усі сили справі медично-санітарної опіки українських скитальців… Не заради здобуття щасливого безтурботного життя він залишив рідний край і приїхав аж до далекої Америки. Морально він ніколи не почував себе щасливими, бо думка про те, що там, на далекій батьківщині, його нарід і далі мучиться та стогне під чоботом тяжкої окупації, ніколи не залишала його…».

Обід в таборі для переміщених осіб в центрі світлини проф. Б. Андрієвський

Колишній вояк-дивізійник, що замешкав у США, інженер й математик Михайло Цяпа у своїй книзі «Мозолівка. Спомини, роздуми, розповіді» (2010) з вдячністю згадує (с.236), як йому допоміг після звільнення з американського полону у перші повоєнні роки той таки професор Борис Андрієвський: «…Одного дня я захворів і по знайомстві з організації ОУН(Б) поїхав до Реґенсбурґу, до др. Бориса Юрійовича Андрієвського (М.Ц. – про Б.Ю. Андрієвського раджу прочитати книжку адвоката Олександра Панченка «Полтавщина: Лохвицький край», 2004, с. 85-86). Але я не мав картки ДП, отже вони мені картку підробили і вислали мене до Амберґу до санаторії туберкульозників. В дійсності я був дуже перестуджений і як зробили рентґен легенів, – то на знимці показалося, що мої легені чорні, думали, що я маю алярмові сухоти… Я був дуже вдячний д-рАндрієвському, який не боявся підробити папери, щоб мені допомогти. Він потім поїхав до Америки і проживав у Клівленді, був дуже знаний і добрий лікар-хірург…».

А ось д-р Ярослав Воєвідка (*1909-1981) писав у «Лікарському Віснику» ч.1(28) від січня 1963 року, коли вже не стало Бориса Юрійовича Андрієвського, а до цього «проґресивна недуга серця не давала йому використати можливостей хірурга в двох лікарнях американського Клівленду» наприкінці 1950-их років: «…Розказував мені, що не вистачало йому сил, щоб вистояти при операції до кінця, і тоді, замість думати, що далі робити, він піддавався страхові, що операції може не скінчити або хворому як-небудь пошкодити. А тому що добро хворого було у професора завжди на першому місці, він вирішив більше не оперувати й віддався загальній лікарській практиці… До кінця життя не ощаджував себе, тільки жертвував хворим. І коли колеґи-лікарі на коротко перед його смертю радили піти на лікування до шпиталю, то професор відкладав це до останньої хвилини, бо, мовляв, не може залишити хворих без опіки. Таким був професор ціле життя… Постать проф.Б.Андрієвського не буденна поява серед української громади. Як лікар непересічної здібности хірург, він ішов з поступом медицини та застосовував найновіші здобутки для добра хворих… Як професор-педагог, відзначався небувалим даром промовця та великою працьовитістю. Його виклади були завжди цікаві та зрозумілі для загалу студентів. Навіть за часів німецької окупації, коли пів години мусів викладати німецькою мовою, його виклади були цікаві та поправно відчитані… Фреквенція студентів на його викладах була велика. Втішався великою повагою серед молоді. Як громадянин і український патріот, проф.Андрієвський був дуже активним і для багатьох міг бути прикладом. Національну свідомість дістав вже з рідного дому. Його найстарший брат Дмитро Андрієвський був одним із найактивніших політичних діячів на еміграції вже після першої світової війни. Двох інших братів – Теодосія та Івана знищили большевики. Однак і Борис за часів «єжовщини» мусів покинути Україну та тинятися в околицях Волги, ховаючись перед ҐПУ (О.П. – працював пересічним робітником на волзькій пристані). На еміґрації проф.Андрієвський був дуже активним на громадському і політичному полі… Політично включив себе в націоналістичних рух, був дуже активним членом, а один час був головою Політичної Ради ЗЧ ОУН… Хмарний холодний жовтень над цвинтарем у Бавнд Бруку… Останні молитви над домовиною відспівує Владика Мстислав, а осиротіла дружина і декілька приятелів пращають назавжди дорогого проф. Бориса Андрієвського. І в ту хвилину, коли зворушливими словами промовляли Високопреосвященний, а опісля – лікарі-колеґи Богдан Олесницький та Роман Осінчук, в моїй пам’яті замерехтіла постать дорогого приятеля в цілій своїй величі… Вкінці пригадав я собі його серед гурту друзів, що його дуже шанували та високо цінили за його приятельські поради – коли то він, уживаючи вислову «дорогий голубчику» відносився до нас, як рідний брат. Закінчилися похоронні обряди, замовкли прощальні слова, а свіжа земля покрила найбільшого громадянина нашої скитальщини». Над домовиною незабутнього професора промовляли між іншими також д-р Осип Жидяк, д-р Ярослав Воєвідка та д-р Микола Хиляк, Службу Божу і панахиду відправив о.Ганкевич, промовляли отець Форостівський отець Галик, а Владиці Мстиславу, до речі, сослужили мітрат о.Гр.Пипюк, о. прот. Ст.Голутяк і о.прот. Б.Желехівський, від українського громадянства ще у похоронному закладі Колодія в Клівленді промовляли М.Бігун та і що дуже вимовно – інший уродженець села Безсали Яків Ємець. Тут принагідно згадати й про самого Якова Сидоровича Ємця, цього українського редактора, письменника й видавця, який творив переважно під псевдонімом — «Ю.Терн», що народився в нашому родинному з професором Борисом Андрієвським селі майже 100 років тому, а саме – 23 жовтня 1918 року. У 1934-1937 роках Яків Ємець навчався спочатку в Лохвицькому педагогічному технікумі, потім — також, як і Борис Андрієвський, в Лубнах, але вже у Лубенському вчительському інституті (1937–1941).Пізніше вчителював, редаґував газету «Вісті Лохвиччини» й літературний додаток до неї. Від 1944 року – на еміґрації у Західній Німеччині, також перебував у таборі Ді-Пі, але в Ганновері, редаґував журнал «Через терни», а від 1948 року – газету «Соборник», орган СУМу. У 1950 році Яків Ємець еміґрував до США, там відкрив видавництво «Батурин» й книгарню також у Клівленді, де мешкав і професор Б.Андрієвський. У 1960-х роках пан Яків з родиною переїхав до Лос-Анджелесу, працював у тамтешній «Рідній школі» (1950–1971), став автор брошури «Таємниці Кремля та ДПУ» (1942),та багатьох статей. 1998 року, наприклад, в «Українських Вістях» від 9 серпня з’явилася його стаття п.н. «До леґенди про «вічний прапор»». Упокоївся Яків Сидорович Ємець понад 10 років тому, – 5 листопада 2007 року в США, у каліфорнійському місті Мерседі.

Ліда Ємець Капустянська, дружина редактора Якова Ємця, уродженця села Безсали

Його рідна сестра Паша Ємець, яка пізніше писала під псевдонімом «Барвінок», народилася також у нашому родинному селі Безсали 25 жовтня 1913 року, пізніше закінчила Лохвицький педтехнікум, учителювала, під час німецької окупації Лохвицького району друкувала свої вірші у газеті «Вісті Лохвиччини». 25 липня 1944 році була заарештована й засуджена 13 вересня 1944 року військовим трибуналом військ НКВС Полтавської області за ст.54-10 ч.2 Кримінального кодексу УРСР до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Реабілітована Полтавською обласною прокуратурою 21 червня 1991 року. Їхній батько Сидір Калістратович Ємець, 1893 року народження, уродженець того ж таки села Безсали, який проживав у Лохвиці й працював у закладах торгівлі був заарештований ще до війни, 12 листопада 1937 року, й засуджений 29 квітня 1938 року особливою трійкою УНКВД Полтавської області за ст.ст.54-10 та 54-11 КК УРСР до розстрілу з конфіскацією особистого майна, вирок виконано 3 червня 1938 року, реабілітований Полтавським обласним судом 11 квітня 1958 року. Слід сказати, що після повернення з табору після смерті Сталіна Парасковія Ємець повернулася до Лохвиці, а згодом, у 1988 році, виїхала до родини брата в США. У 1998 році у торонтському видавництві журналу «Всесміх» вийшла друком її книжка «Дорогою терпіння. – Від Сибіру до Каліфорнії. – Спогади, поезії», гарний і щирий відгук на яку написав наш земляк-полтавець Олексій Григорович Коновал.

Степан Манжула, батько дружини проф. Бориса Андрієвського пані Галини

До речі, батьком дружини професора Бориса Андрієвського пані Галини був видатний політичний та громадський діяч Кубані, член Кубанської Ради Кубанської народної республіки Степан Федорович Манжула (*1885- † після 1945), який був щирим прихильником об’єднання Кубані з Україною й непримиренним противником союзу з Московщиною. Так, він гнівно вилаяв голову уряду Луку Бича, коли той у своїй промові назвав Україну сестрою, а не матір’ю Кубані. Між іншим, в полеміці з представниками т.зв. «добровольчєской арміі» Степан Манжула закидав їм, що вони представляють державу без території. Коли ж ті заперечили, що мають за територію Чорноморську губернію (відокремлена у 1896 році царським урядом від Кубанської області вузька смуга чорноморського узбережжя з містом Новоросійськом), Манжула зіронізував: «Так, відвойовану кубанськими козаками», — чим позбавив опонентів будь-якої арґументації. Від 1920 року Степан Манжула перебував на еміґрації в Чехословаччині, де активно співпрацював з громадськими організаціями кубанських українців, брав участь у виданні часопису «Кубанський край», працював аґрономом у Закарпатській Україні (Берегівщина), де сприяв економічному піднесенню українських сіл. За повідомленням онучки С.Манжули, професорки Трент університету Ольги Андрієвської, його 1945 року у Празі арештувала совєцська контррозвідка, і він безслідно зник у жахливих московських катівнях. Сама ж донька професора Бориса Юрійовича Андрієвського Ольга (Olga Andriewsky) є професоркою Трент Університету в Канаді, ґрунтовно досліджує причини та історію українського Голодомору ґеноциду, влна подала на одному із симпозіумів відомості про «Harvard Project on the Soviet Social System Online», тобто – оцифровані матеріали опитувань біженців з СССР в 1950-х роках, як джерело до історії Голодомору, пані проф.Ольга досліджує також колективну біографію «покоління 1917 року» – політичних лідерів Української революції. Авторка стверджує, що більшість членів Центральної ради і міністрів Генерального секретаріяту народилися між 1875 і 1885 роками, а їхня суспільна й політична позиція формувалася на межі ХІХ–ХХ століть в умовах радикального студентського руху.

Меморіальна дошка, встановлена О.Панченком на честь братів Андрієвських у Лохвиці

На Полтавщині не всі забули про славну патріотичну родину Андрієвських. Мною майже десять років тому, ще у листопаді 2008 року, при центральній вулиці полтавського міста Лохвиці за власні кошти було встановлено пропам’ятну таблицю двом братам Андрієвським – професору Борису та інженеру Дмитру, – які обидва, хоча й у різний спосіб і в різних ділянках людської діяльності, прославили на лише свою вужчу батьківщину, але й усю нашу Україну.

«…Відомо, що проф. Андрієвський був дуже релігійною людиною, – писав д-р Юліян Мовчан, – Це можна пояснити тим, що його предки впродовж останніх п’ятьох ґенерацій були священиками. Одного разу не так з метою з’ясування справи, як бажання знати думку професора, я запитав його, чи, на його погляд, наука не суперечить релігійним переконанням. На це професор відповів: «Ні, аж ніяк не суперечить! Бо релігія не є раціональною, а ірраціональною «субстанцією», тобто ділянкою людського життя, базованою не на будь-яких законах науки, логіки і т.д., а виключно на вірі. Адже навіть найбільший войовничий атеїст вірить у багато речей, в існуванні яких він ніколи не може переконатися експериментально». Через 10 років, 3 квітня 1973 року в україномовній газеті в США «Свобода», д-р Юліян Мовчан написав, що ім’я професора Бориса Андрієвського «заслужено можна поставити поруч імені таких видатних постатей українського медичного світу, як Олександер Богомолець, Юрій Липа, Мар’ян Панчишин, Теофіл Яновський, Тит Бурачинський, Софія Парфанович.

Місце перепоховання інж. Дмитра Андрієвського на Личакові, світлина автора допису від 18.05.2018

18 травня 2018 року я відвідав місце перепоховання одного з братів – Андрієвських на Личаківському цвинтарі у Львові – інженера Дмитра, й подумалось, а чи не місце праху і його брата видатного професора й патріота св.пам. Бориса Юрійовича Андрієвського, якому 28 липня 2018 року виповнюється 120 років від дня народження, – також на одному із Пантеонів українських героїв, науковців, мистців та інших видатних діячів – вірних синів і дочок України, про яких ми мусимо обов’язково пам’ятати, хоча мова про яких не так часто заходить в різних засобах масової інформації вже майже 27 років незалежної України.

Олександр Панченко, – доктор права, приват-доцент Українського Вільного Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

*П.С. Переважна більшість публікованих тут світлин надані мені у листопаді 2013 пані Андрієвською, проф. Ольгою (Канада), інші світлини – взяті із доступних джерел та мого приватного хатнього архіву. – О.Панченко