Ви тут:
Культура Полтавщина Суспільство ТОП-новина 

Завдяки вихідцям з Полтавщини кобзу і бандуру знають на інших континентах

 У своєму вірші, присвяченому українському історикові, етноґрафу, фольклористу, поетові, композиторові, першому українському енциклопедисту й, до речі, – першому т. зв. «українському буржуазному націоналістові» Миколі Андрійовичу Маркевичу, ґеніальний Тарас писав:

«Бандуристе, орле сизий!

Добре тобі, брате:

Маєш крила, маєш силу,

Є коли літати.

Тепер летиш в Україну —

Тебе виглядають.

Полетів би за тобою,

Та хто привітає.

Я й тут чужий, одинокий,

І на Україні

Я сирота, мій голубе,

Як і на чужині.

Чого ж серце бється, рветься?

Я там одинокий.

Одинокий… а Украйна!..»

Микола Маркевич був особисто знайомий із Тарасом Шевченком. У 1847 році Микола Андрійович поклав на музику вірш Т. Г.Шевченка «Нащо мені чорні брови», а Тарас Шевченко в свою чергу присвятив Миколі Маркевичу вірш «Бандуристе, друже сизий». У цій боґемі Тарас Григорович звертався до Миколи Андрійовича за кваліфікованими порадами цього досвідченого історика під час створення поеми «Гайдамаки» та праці над офортами на історичну тематику.

Українська капела бандуристів ім.Т.Шевченка, – Монтреаль, Канада, 1983 рік – стоїть попереду – маестро Григорій Китастий

Дійсно, українські бандуристи й кобзарі, впродовж багатьох століть зберігали духовний ґенофонд нашого народу, будили в ньому національну свідомість, передавали тисячолітню мудрість, розкривали правду життя, закликали до активності, згуртованості, боротьби зі злом та наїзниками. Їхня просвітницька діяльність часто заборонялася, їх сотнями нищили, прирікали на вимирання. Кобзарі ж у своїх епічних творах оспівували героїв повстань й національно-визвольної війни, переказували під рокотання струн простим неписьменним людям драматичну історію нашого народу – про визвольні змагання, козаків, Коліївщину.

Ось як мовиться у тих же вічно Шевченкових «Гайдамаках»:

«…Посіяли гайдамаки 
В Україні жито, 
Та не вони його жали. 
Що мусим робити? 
Нема правди, не виросла; 
Кривда повиває. 
Розійшлися гайдамаки, 
Куди який знає: 
Хто додому, хто в діброву, 
З ножем у халяві, 
Жидів кінчать.Така й досі 
Осталася слава…»

У 18-ому сторіччі мандрівні співці-кобзарі почали об’єднуватися в окремі цехові братства, які часто мали власне господарство, управу, печатки, грошову касу, ба більше, – навіть суд. Усі функції серед членів цехового братства були чітко розподілені й закріплені. Кобзарськими цехами керували головні цехмайстри, які й набирали учнів. Для професійного таємного спілкування народні співці виробили специфічний жарґон. У 19-ому столітті центри кобзарів та лірників існували на Чернігівщині, Полтавщині та Харківщині. Серед видатних кобзарів того часу ми знаходимо ім’я нашого земляка панмайстра, своєрідного президента корпорації тогочасних кобзарів та лірників Івана Григоровича Кравченка-Крюковського, про якого докладно написав наш сучасник, «австралійський» українець Віктор Мішалов, що натепер замешкав у Канаді.

Віктор Мішалов, панмайстер сучасних бандуристів

В Європу та Північну Америку бандуру завезли українці на початку минулого століття. Розвиток кобзарства на еміґрації тісно пов’язаний з ім’ям Василя Ємця, який 1923 року в Празі організував школу гри на бандурі й капелу бандуристів. Він же став першим українським бандуристом, який виступив у Голівуді (Лос-Анджелес, США). Ще однією постаттю, діяльність якої мала значний вплив на популяризацію кобзарського мистецтва в діаспорі, був також полтавець – Григорій Китастий, багаторічний керівник Капели бандуристів імені Тараса Шевченка. Він виховав багатьох музикантів, які створили десятки молодіжних ансамблів бандуристів у США, Канаді, Австралії…. Також від середини 1950-х років Кобзарське мистецтво поширилося серед української діаспори в Австралії. Спочатку в Сіднеї, згодом – у Мельборні й Аделаїді створилися групи з метою навчитися гри на бандурі й ансамблі бандуристів, які виступали на українських святах і репрезентували українську музику перед австралійською аудиторією. Так, у Сіднеї кобзарське мистецтво популяризували уродженці історичної Полтавщини – Федір Деряжний, Марко Мішалов та Григорій Бажул, а пізніше – нащадки полтавців – Петро Деряжний та Віктор Мішалов. В Австралії Григорій Бажул в 1964 році організував ансамбль бандуристів імені Гната Хоткевича, а 1972-го року заснував школу бандуристів при ньому. В Аделаїді у 1974 році було створено ансамбль бандуристів імені Григорія Китастого, а у Мельборні 1978-го року Іван Якубович відкрив школу гри на бандурі імені Лесі Українки, 1984 року було організовано однойменний ансамбль. За ініціативи уродженки Полтавщини Галини Глуховери (в заміжжі – Корінь), з якою мені пощастило зустрічатися у серпні 2012 року в Мельборні, ще у 1978 році було засновано ансамбль бандуристів «Кольорит», а 1989-го року у Сіднейському університеті було відкрито безкоштовні студії на ступінь бакалавра музики в галузі бандури…

Українська капела бандуристів, Вашінгтон, 1983 рік – Марко Фаріон, Михайло Невмержицький, Юліан Китастий, Микола Дейча

Знову чомусь згадалось, як у Шевченкових «Гайдамаках» кобзар співає:

«Літа орел, літа сизий
Попід небесами;
Гуля Максим, гуля батько
Степами-лісами.
Ой літає орел сизий,
А за ним орлята;
Гуля Максим, гуля батько,
А за ним хлоп
ята.
Запорожці ті хлоп
ята,
Сини його, діти, —
Поміркує, загадає,
Чи бити, чи пити,
Чи танцювать; то й ушкварять,
Аж земля трясеться.
Заспіває — заспівають,
Аж лихо сміється…
».

 

Коли ж заходить мова про бандуру та бандуристів, то серед видатних українських бандуристів, дослідників кобзарствакомпозиторівдириґентів, ми щонайперше знаходимо прізвище «Мішалов» на ім’я «Віктор». Дійсно, – це майже мій ровесник Віктор Мішалов, син Юрія, який народився в австралійському Сіднеї 4 квітня 1960 року. Наш сучасник пан Віктор є високоосвіченою людиною: він свого часу викінчив музичний факультет державного університету та педагогічний інститут у Сіднеї. У 2009-ому році Віктор Юрійович захистив дисертацію та здобув науковий ступінь кандидата мистецтвознавства в Харківській державній академії культури на тему «Культурно-мистецькі аспекти ґенези й розвитку виконавства на Харківській бандурі», а у 2012-ому році поступив до докторантури в Інституті мовознавства фольклору та етноґрафії НАНУ.

З десятирічного віку Віктор вивчав гру на бандурі у Федора ДеряжногоГригорія Бажула, а потім на стипендію Австралійської Ради Мистецтв у Північній Америці у майстрів Гната ГончаренкаГригорія КитастогоПетра КитастогоВасиля Ємця та Леоніда Гайдамаки. Ще за совєцьких часів, від 1979-го по 1984-ий рік, Віктор Мішалов студіював у Київській консерваторії – по класу бандури (проф.Баштана), дириґування (проф. Щоголь), вокалу (проф.М. Єгоричева та Микола Кондратюк). Водночас в Києві він вивчав гру на старосвітській бандурі у майстра Ткаченка. Працював також викладачем у школах в Австралії та від  1988 року в Торонто (Канада). Від кінця 1980-их років Віктор Мішалов став концертмейстером Української Капели Бандуристів імені Тараса Шевченка, а згодом – основоположником Канадської Капели Бандуристів. У 1999 році Віктор Мішалов отримав висове звання «Заслужений артист України», а через десять років був удостоєний Ордена «За заслуги» III-го ступеню. Слід окремо наголосити, що Віктор Мішалов концертував не лише по Австралії, Європі та Північній Америці з сольними концертами на бандурі, а також у супроводі симфонічного оркестру, але мав тури по Україні, побувавши зокрема й на своїй рідні Полтавщині.

Нащадки знаменитих полтавців в Австралії – внук Марка Мішалова Віктор (зліва) та син Федора Деряжного Петр

Я довго думав собі, звідки ж взялося це чудове й патріотичне захоплення у «австралійського» українця Віктора Мішалова, поки не дізнався про його знаменитого діда Марка. Також у квітні, а саме 26 квітня 2018 року, виповнюється 115 років, як у селі Чорнобай, знову на історичній Полтавщині, народився Марко Васильович Мішалов, – науковець, викладач, видавець, знавець бандурної музики і справи, який спочиває у далекій Австралії, бо ж упокоївся він у тамтешньому Сіднеї 8 серпня 1995 року. Про нього в материковій Україні, на жаль, поки що мало хто знає. А був це направду видатний науковець, викладач, видавець, знавець бандурної музики й справи. Із його книг, які були видані в Австралії від 1978-го по 1990-ий рік відомі такі – «Кобзарі-бандуристи XIX — початку XX століття», «Сіднейська школа бандуристів», «З історії українського кобзарства-бандурництва», «Праці Г.Хоткевича в ділянці бандурного мистецтва», «Українські кобзарі-бандуристи», «Шлях молодого бандуриста — його рожі і терни», «Українські кобзарські думи. До питання виникнення розвитку та сучасного стану українського кобзарського епосу».

Середню освіту Марко Міішалов здобув в Золотоношській чоловічій ґімназії, а вищу – в Золотонішському відділі Уманського сільськогосподарського аґротехнікуму у 1924 році. Від 1925-го до 1938-ий рік Марко Васильович працював науковцем у нас, на Полтавщині, на Лубенській дослідній станції лікарських і етероолійних рослин, а від 1938-го по 1941-ий рік був викладачем у Всесоюзному Тернівському технікумі лікарських рослин та директором ВІЛАРу в Березоточі, що поблизу Лубен.

Марко Мішалов за роботою на дослідній станції у Березоточі поблизу Лубен

З відкритих джерел відомо, що працюючи на Дослідній станції лікарських рослин та викладачем Всесоюзного Тернівського технікуму, Марко Васильович надрукував ряд праць з питань аґрономії та дослідів над рослинами, особливо м’яти, ромашки та беладони, а вже в Австрії вийшла його популярна брошура «Атом та його енергія». В Австралії Марко Васильович далі продовжував писати науково-популярні статті, які друкувалися в місцевих часописах «Українець в Австралії», «Вільна Думка», як також в журналі «Нові дні»  (Торонто, Канада). Були надруковані ряд статей авторства Марка Мішалова про харчування, астрономію та друге видання «Атома та його енергія». Марко Васильович почав видавати в 1976 журнал «Бандурист». Тут були розміщені різні статті про музику, історію кобзарського мистецтва та діяльність бандуристів. Якраз цей часопис став своєрідним поштовхом для видавання подібного журналу в Північній Америці «Бандура». 7 випусків журналу виходили аж до грудня 1982 року.

обкладинка однієї з книг Марка Мішалова – Культура беладони, 1935 рік

Полтавська земля — один із основих осередків кобзарства, тож із молодих років Марко Васильович часто зустрічався з мандруючими кобзарями. Будучи студентом, він мав нагоду вчитися у знаменитого Михайла Злобінцева (сценічне імя Домонтович), який викладав математику в гімназії в Золотоноші та із студентів створив гурток бандуристів. Марко Васильович часто бував на концертах, де виступав Михайло Домонтович. Слід сказати, що в сучасній Україні ще не часто згадують й про Михайла Злобінцева, який мав сценічне ім’я Микола Домонтович, що побачив світ у далекому 1883 році. Він також був різносторонньою людиною, виявив себе, як математик, викладач та поет, був керівником студентського ансамблю бандуристів, який виступав у 1908-09 роках навіть у Києві. Михайло Злобінцев (Домонтович) виявив себе також як активний культурно-освітний громадський діяч, поет й бандурист. Після большевицького перевороту у 1917 році він викладав в Золотоніському відділенні Уманського аґрономічного інституту в місті Ірманець, що за 10 кілометрів від Золотоноші. У 1919 році М.Злобінцев був призначений на посаду комісара справ народної освіти. Тут він теж організував ансамбль бандуристів й сам регулярно виступав з ними в концертах. За спогадами учня М.Злобінцева й учасника цього ансамблю Марка Васильовича Мішалова, у 1923 році в ансамблі було шість осіб. М.Злобінцев був організатором першого відомого нам зрячого ансамблю бандуристів, автором другого видання «Самонавчителя гри на бандурі», а також першого збірника творів для бандури. Михайло Злобінцев (Домонтович), – один з пергих вчителів Марка Мішалова, був незаконно репресований большевиками й помер на засланні у 1937 році, реабілітований лише 1988 року.

Обкладинка книги Михайла Злобінцева (Домонтовича), вчителя Марка Мішалова

Марко ж Васильович Мішалов до Німеччини потрапив разом зі своїм сином Юрієм. В часі воєнного лихоліття, в 1944 році, вони опинилися в австрійському таборі для переміщених осіб недалеко від Відня, де перебувала Капела бандуристів імені Тараса Шевченка. Так доля знову звязала долю пана Марка з бандурою. Переїхавши до Австралії в 1949 році, Марко Васильович і далі цікавився кобзарським мистецтвом, тримав близькі стосунки з шкільним другом і бандуристом Павлом Носярою, а також іншим полтавцем Григорієм Бажулом, про якого я також писав з нагоди його 110-річчя. Слід наголосити, що Марко Васильович Мішалов любив бануду, як мовиться, «до глибини своїх кишень», – фінансово підтримував діяльність капели бандуристів ім.Т.Шевченка, ансамблю бандуристів імені Гната Хоткевича в Сіднеї та Школи гри на бандурі при Центральній Рідній Школі ім. Княгині Ольги.

Мішалов Марко в однострої РСЧА (зліва) на початку німецько-радянської війни

Один із синів Марка Мішалова – Юрій народився 18 серпня 1928 року в селі Березоточа. Шістнадцятирічним хлопцем він разом зі своїм батьком Марком Васильовичем у 1944 році потрапив спочатку до Західної Німеччини, а згодом – до Австрії. Середню освіту здобув у приватній гімназії у Зальцбурзі, де навчався разом з майбутнім Архиєпископом УГКЦ св.пам. Любомиром Гузаром. При кінці квітня 1949 року разом зі своїм татом Юрій прибув до Австралії. Відпрацювавши там за контрактом, він вступив на інженерні студії в Університеті ву Сіднеї. До речі, якраз Юрій Мішалов став першим з походження українцем, що викінчив у 1955 році Сіднейський університет з дипломом інженера. Протягом більш як десять років Юрій Маркович працював заробітково у фірмі «AWA», а згодом понад 20 років на державному радіомовленні «ABC», останнім часом був головним інженером цієї установи на стейт Новий Південний Уельс. У 1958 році пан Юрій одружився з пані Людмилою (з дому Воротнюк). В родині Мішалова-середнього, крім сина мистця-бандуриста Віктора, – народилися ще донька Роксоляна та син Андрій. Принагідно зазначу, що дружина пана Юрія Мішалова – Людмила була народжена 16 січня 1937 року у місті Дубровиці на Волині, (в дівоцтві мала прізвище – Воротнюк). Вона походила з патріотичної родини волинських українців – її тато Петро Якович Воротнюк (1902-1986) в часі німецької окупації України входив до керівництва крайового «Маслосоюзу», цієї леґендарної молочарської корпорації українців Волині, яка завдяки невтомній наполегливій праці її творців, керівників та діячів, таких як Петро Якович Воротнюк, – розвивалася чи не найдинамічніше. Водночас Петро Воротнюк брав активну участь в українському національно-визвольному підпільному русі проти окупантів. Мати Людмили Мішалової – Галина Миколаївна (з дому – Саковська) (1910-1984) була уродженкою м.Олександрії, що також на Волині, виявила себе активною в громадському житті українства в Бонеґілі, Каллара Естейт коло Водонґи та Сіднеї. Крім Людмили, подружжя Воротнюків мало ще трьох дітей – Клавдію, Валентину та Богдана. Пані Людмила Мішалова, яка відійшла у Вічність 22 травня 1998 року в Сіднеї, – вже в Австралії здобула медичну освіту, викінчивши відповідні студії, була правдивою патріоткою, славилася високою якістю українських вишивок й писанок, любила малювати й ткати, її чудові твори часто здобували високі нагороди. Св.пам. пані Людмила Мішалова (Воротнюк) була членкинею українських хорів «Боян» та «Суцвіття». Знаючи кілька європейських мов, вона у 1956 році була офіційним перекладачем на Олімпійських іграх у Мельборні. Юрій Маркович Мішалов та всі його діти є досі активними в громадському та мистецькому житті українства на зеленому континенті, зокрема у Пласті, «Рідній школі», релігійних громадах, хорах.

Родина Воротнюків: в центрі – п. Петро з дружиною Галиною, зліва – донька Клавдія. Світлина 1961 року

Доля ж іншого сина Марка Мішалова – також Віктора Мішалова, тезки його знаменитого внука, що волею долі залишився проживати разом зі своєю матір’ю, дружиною пана Марка – Домною Георгієвною, мабуть, москвинкою з походження, яка мала дівоче прізвище «Погудіна», на підсовєцькій Україні довший час залишалася невідомою. Як виявилось згодом, Віктор Маркович Мішалов успішно закінчив Київський будівельний інститут, ба більше – навіть т.зв. університет марксизму-ленінізму, але, як мовиться, «справжнім» болшевиком так і не став. Мешкав він останнім часом у Кишиневі. До речі, Домна Георгієвна Мішалова (Погудіна), уродженка Мурома, вищу освіту здобула у Петрограді, пізнішому Лєнінграді, стала дипломованим хіміком й була скерована на роботу до Лубенської дослідної станції лікарських й етероолійних рослин, де й познайомилась, а згодом і вийшла заміж за українця Марка Васильовича Мішалова. Однак, Домна Георргієвна Мішалова (Погудіна), мабуть свого часу, щось «не те сказала» супроти Сталіна й довший час була переслідувана большевицьким режимом.

Віктор Мішалов-молодший згадував, що якось після концерту в Березоточі він чекав на прибуття потягу на залізничній станції в Лубнах, як раптом до нього підійшла незнайома раніше жінка, мабуть, звернувши увагу, що той сидить з бандурою. Незнайомка розповіла, що її подруга, з якою та відбувала заслання в одній із установ Азербайджану, а потім у жіночій трудовій колонії в Казахстані, а пізніше, після звільнення, замешкала у Дніпропетровську, а згодом виїхала до сина у Кишинів, – розповідала пізніше, що має внука, який грає на бандурі десь далеко в Австралії. Бабуся Домна, зі слів незнайомки, багато сумувала й плакала за своєю родиною. Її невістка, дружина Віктора-старшого, – пані Ніна, за фахом також інженер, походила з Донецька. Родина Віктора Мішалова мала доньку Олену, яка пізніше виїхала до Австралії.

Як припускає, бандурист Мішалов його назвали Віктором на честь його дядька, бо до початку 1960-их років родина в Австралії думала, що бабця Домна та її спільним з дідом Марком сином Віктором згинули в лихолітті останньої світової війни.

Наприкінці липня 2010 року Віктор Мішалов побував у нас на Полтавщині – Березоточі, Лохвиці, Пирятині, Лубнах, Зінькові, Гадячі, Миргороді, та Семенівці. У своєму листі до мене він пізніше повідомляв, що пише докторську дисертацію про народну бандуру й кобзарський феномен в землях колишньої Гетьманщини, як також докладно писав про нашого знаменитого лохвицького кобзаря Івана Григоровича Кравченка-Крюковського: «… Про нього от що писав Горленко у 1882 році (переклад українською мовою Віктора Мішалова): «…Років 60 тому, на в’їзді до сумної й тепер, а тоді зовсім закинутої Лохвиці, стояла панська садиба – житло маленьких дворян Крюковських. Земля їх була при містечку. Тут же коло садиби (вона щезла тепер) стояли панські господарські будівлі, а в убогих хатках містилося десятків два кріпаків-селян. У 1820 р., на зимнього Миколи у пана родився син. А три тижні по тім, родився син у одного з панських підданих – Григорія Кравченка. Коли малому Кравченку минуло три роки, його взяли в покої до панича – гратися. Поки був малий, грався, коли підріс – став лакейчуком-попихувачем. Так «у покоях» прожив він до 15 літ. Під цей час у нього почали боліти очі й боліли три роки. Нарешті він зовсім осліп. Панич не вірив тому, як сповідав кобзар. – Все було вштурхає. Скаже мені туди йди, або туди. А я йду й впаду. Звичайно пани тоді знущались над людьми… А після того пан старий уже бачить, що я сліпий, та й одпустив мене… Ні хати, ні поля пан йому не дав. – Ти, каже сліпий, на що тобі хата? Ти у людей де-небудь проживеш. батько Іванів під той час (умер). Мати віддала вчитися на кобзі на звичайні три роки до однофамильця Кравченка. – Іди сину … Може ти у нього чогось научишся… Кравченко не був одним учителем Івана: блукаючи по ярмарках, Іван зустрічався з іншими кобзарями і, маючи добру пам’ять переймав від них пісні й думи. Згодом, коли попит на думи став меншим в народі, Крюковський почав вити мотузки, робити віжки – звичайне ремесло українських сліпців. треба було чимось жити. Пан не дав нічого окрім свого імени. Іронією долі кобзар Іван носить тепер прізвище свого пана, – так його знали і давніше, так звуть і тепер. Коли Іванові було 27 років, він одружився. Нове подружжя стало многоплідним: у Крюковського було стільки дітей, скільки у Іакова… Разом вони зробляли, двічі погоріли, двічі будувалися: раз у міст. Сенчі, другий у Лохвиці. Років 12 жили в чужій хаті. Жінка й старший син 3 роки ходили на Дон на заробітки. Жінка приносила рублів 45 (вона жала, в’язала й т.ін.) Син – рублів 80 (він косив). Так вони сколотилися на ґрунт і хату в пригороді Лохвиці, що називається Приліпка. Тут живе Крюковський і тепер. Може кому дивно буде уявить собі кобзаря в міській обстановці, але хто бував у Лохвиці, той скаже, як мало міського у тім місті. Що ж до передмістя Приліпки, де стоїть хата Крюковського, то це цілковите село. Солом’яні дахи, плоти, садки, городи з величезними вільхами та липами, клуні оточені скиртами собаки по дворах, свині на вулицях…»… Кравченко (Крюковський) казав Мартиновичу, що пісні про Хмельницького «були колись у Полтавській губернії…».

Марко Мішалов

Принагідно слід згадати й про знамениту Українська капела бандуристів Північної Америки імені Тараса Шевченка. Це є напівпрофесійна чоловіча капела бандуристів, формально заснована 1941 року в Києві на основі учасників попередньої Державної зразкової капели бандуристів, заснованої близько 100 років тому, у серпні 1918 року. Від 1949-го року капела базувалася здебільшого у Детройті, хоча її учасники й проживали у багатьох містах Північної Америки. Перший мистецький колектив, який мав назву «Кобзарський Хор», під керівництвом бандуриста та синьожупанника Василя Ємця створили в Києві у серпні 1918 року, а в листопаді був перший його виступ. Хор бандуристів проіснував до березня 1919-го. Багато з учасників постраждали під час большевицьких репресій, інші еміґрували на Захід. У січні 1934 року учасники обидвох складових майбутньої капели – Київської та Полтавської – перестали отримувати зарплатню, чимало з них були ув’язнені, а в жовтні 1934 р обидві капели були остаточно зліквідовані. У цей час деякі виконавці з капели перейшли до хору «Думка» під керівництвом уродженця Лохвицького повіту Нестора Городовенка. В часі Другої світової війни Київський міський відділ культури та освіти на чолі з Іваном Кавалерідзе, офіційно затвердив колектив під назвою Українська Капела Бандуристів ім.Тараса Шевченка й надав для репетицій приміщення театру Берґоньє. Перший виступ з великим успіхом відбувся в Білій Церкві, далі капела гастролювала по всій Київщині. Незабаром із таборів для військовополонених Гребінки та Ромен відповідно, німці звільнили Тимофія Пивка та Григорія Китастого, останньому й було передано мистецьке керівництво колективу… Далі були довгі, важкі, але плідні у творчому плані роки діяльності капели на еміґрації. Від 1968-го по 1984-ий рік нею вже безперервно керував полтавець маестро Григорій Китастий. З його приходом репертуар капели поповнився новими творами. Також він вклав внесок у виховання молодих бандуристів, серед них – Віктор Мішалов, Марко Фаріон, Микола Дейчаківський та багато інших, які з часом поповнили склад капели. Колектив гастролював по усій Північній Америці, а 1981-го року – в Австралії, прибраній батьківщині панства Мішалових, Деряжних та Бажула.

Мішалов Василь Трохимович, батько Марка, прадід Віктора-молодшого, репресований більшовиками

…Думається, що сповідуючи та пропаґуючи давні кобзарські традиції, що живуть в нашому народі з часів Тараса Шевченка, Миколи Маркевича, Івана Кравченка-Крюковського та Михайла Злобінцева-Домонтовича, які так ґрунтовно вивчав й досліджував св.пам. Марко Васильович Мішалов, якому 26 квітня 2018 року виповнюється 115 років – його внук, знаменитий мистець, науковець та бандурист зі світовим іменем Віктор Юрійович Мішалов, мабуть, колись все ж напише музику й заспіває, подумки звертаючись до свого надзвичайно працьовитого й дуже розумного діда Марка, як, власне, й до інших хранителів кобзарського мистецтва та спадщини співців нев’янучої української слави – українських бандуристів, – своєю новою піснею, написаною на зворушливо-героїчні слова Тараса Шевченка:

«…Вибачай, дідусю,—
Нехай лають; а я поки
До своїх вернуся
Та доведу вже до краю,
Доведу — спочину
Та хоч крізь сон подивлюся
На ту Україну,
Де ходили гайдамаки
З святими ножами,—
На ті шляхи, що я міряв
Малими ногами…
»

Олександр Панченко, приват-доцент, доктор права Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

У дописі використано світлини з доступних відкритих джерел та із сімейного архіву панства Мішалових й Воротнюків, як також – із приватного архіву дописувача д-ра Олександра Панченка та Марка Фаріона (США)