Ви тут:
Полтавщина Суспільство 

92-річний екс-«водоканалівець» про окупацію Полтави: «Нас, дітвору, питали, чого радіємо вибухам, це ж війна» (ВІДЕО)

Колишній водій «Полтававодоканалу», учасник Другої світової Олександр Бондаренко зустрів війну юнаком. А після звільнення міста добровільно пішов на фронт.

Олександр Бондаренко народився в 1925 році на «Юрівці» — тоді це вважалася селом: не було радіо, світла і доріг. Жив з мамою та бабусею, батька забрали за доносом. Війну 15-річний хлопець зустрів на вулицях міста:

Ми зраділи, коли побачили гелікоптери. Нас зупиняли старші, питали, чого радіємо, це ж війна — та ми не розуміли. Бігали дивитися на бомби — перші впали біля ПТК, хоча німці цілили в Київський вокзал. На Каштановій алеї від вибухів попадало багато горобців. Під час другого нальоту бомби поцілили на Центральний ринок, там були і перші жертви.

Від бомб в саду біля домівки рили траншеї. Ветеран згадує, що горіла вся Полтава: заводи, комбінати і магазини. Люди забирали звідти все, що було:

Замість мосту, що зараз на Зигіна, — був переїзд зі шлагбаумом. Там згорів великий вітряк. Зерна залишилося багато, воно горіло як спирт — без вогню, та крупи нагрівалися сильно. Поблизу згорів і м’ясокомбінат, який називали «Бекон». Коли Червона армія відступала, засипала все хлорним вапном, аби продукти не потрапили до німців. А ми з хлопцями згрібали те, де хімії потрапило найменше, і носили додому.

Після захоплення міста, німці мародерствували, хапали на вулицях людей, вбивали, катували, змушували працювати на них. По вулиці Ляхова звели госпіталь — тут Олександр Дмитрович чистив картоплю, мати працювала кухарем. Так Полтава жила до вересня 1943 року.

Якось восени тиждень було тихо. Потім з’явилися літаки. Ми знали, як виглядали німецькі, та за ними пролітали інші, із зірками. Ми сховалися в траншеї в саду, бабуся забороняла навіть висовуватись, — згадує ветеран. — Зранку в тумані побачив як бігають солдати в незнайомій формі. Виявилося, під час окупації змінилася форма радянського солдата.

Почув нашу мову, підійшов — дізнався, що місто звільнено. У Корпусному парку заграла музика — люди вийшли святкувати. Не передати словами ту радість, яку вони відчували.

Неповнолітній Олександр із товаришами домовилися йти на фронт. Військкомат приймав в готелі «Київ».

Ми підійшли до першого ж столику — хотіли якнайшвидше записатися. Виявилося, що за кожним столом розподілялися за напрямами. Та з армії на фронт — тільки після навчань і тренувань. А я хотів на передову, для чого мав бути вісімнадцятирічним — тож «накинув» собі два роки. Пощастило, я мав міцну статуру, тож повноліття підтвердили і на медогляді, — розповідає чоловік.