Ви тут:
Головне Культура Політика Полтавщина Резонансні справи Суспільство 

Опішняни просять В’ятровича перевірити правомірність перейменування вул. Заливчого

Loho pokydayuchySRSR2

Громада Опішні звернулися до директора “Українського інституту національної пам’яті” Володимира В’ятровича з проханням перевірити правомірність перейменування їхньої вулиці та провулка Андрія Заливчого.

Інститут визнав, що зазначена вулиця в рамках декомунізації підлягає перейменуванню, бо Заливчий брав активну участь у встановленні радянської влади. А Полтавський державний архів надає докази, відповідно до яких Заливчий ніколи не був комуністом.

«…Вулиця Андрія Заливчого  (1892-1918) — названа на честь особи, яка брала активну участь у встановленні радянської влади (член лівого крила Української партії соціал-революціонерів, яке підтримувало „радянську форму“ влади та співпрацю з більшовиками. У 1918 р. — член Всеукраїнського центрального військово-революційного комітету, утвореного ЦК КП(б)У, організатор червоноармійських та червонопартизанських загонів на Житомирщині, Харківщині, Полтавщині)», – сказано у листі Українського інституту національної пам’яті.

Натомість, у науково-довідковому фонді Державного архіву Полтавської області виявлено такі відомості:

Заливчий Андрій Іванович (14.10.1892, с. Міські Млини, нині Зіньківського району Полтавської області — 13.12.1918, м. Чернігів) — політичний діяч, письменник, публіцист; член Центральної Ради і ЦК Селянської спілки.

Народився у бідній селянській родині. З 9 років вчився у місцевій церковно​парафіяльній та в Опішнянській міністерській школах, середню освіту набув у 1-й Харківській чоловічій гімназії, де навчався на приватний кошт місцевого мецената за інтелектуальну обдарованість. У 1913 р. вступив на юридичний факультет Харківського університету. Захопившись за гімназійних років революційною діяльністю, в університеті став одним із керівників студентського руху Харкова. З ініціативи українських есерів таємні молодіжні гуртки об’єднались в Соціалістичну юнацьку спілку і А. Заливчого було обрано до її ЦК. Він був одним із лідерів масового студентського виступу, що почався в університеті наприкінці 1915 р. на ознаку протесту проти відправлення на фронт неблагонадійних студентів. За це був засуджений до довічного заслання в Тургайському краї (Казахстан). Там займався літературною роботою, зокрема, перекладав з польської мови.

У березні 1917 р. повернувся в Україну, працював у Зінькові Полтавської губернії, де створював земельні комітети. Редагував газету «Зіньківська народна управа», був обраний членом повітової управи. На початку травня 1917 р. брав участь у роботі Харківського губернського селянського з’їзду. За його доповіддю з національного питання з’їзд ухвалив резолюцію про «конечне установлення національно-територіальної автономії України».

На І всеукраїнському селянському з’їзді А. Заливчого обрали членом ЦК Селянської спілки, членом Центральної Ради. Він належав до Української партії соціалістів революціонерів (УПСР), входив до харківського осередку партії, був одним із засновників так званої фракції лівобережців. І хоча формально не належав до групи змовників лівоесерівського блоку, що намагались на початку січня 1918 р. зліквідувати владу Української Центральної Ради та використати союз із більшовиками для проголошення в Україні більшовицької влади, він підтримував політичну орієнтацію лівого крила УПСР. На Полтавському губернському з’їзді рад 25 лютого 1918 р. А. Заливчого було обрано головою президії Полтавського губвиконкому.

У травні 1918 р. увійшов до складу Українського революційного комітету, який керував підготовкою повстання проти гетьмана. Як член ЦК УПСР (боротьбистів) інспектував повстанські загони на Житомирщині, Харківщині, Полтавщині.

У листопаді 1918 р. Укрповстанком відрядив його до Чернігова для організації антигетьманського повстання. Керуючи бойовими діями,  Заливчий загинув 13 грудня 1918 р.

Автор циклу новел автобіографічного змісту «З літ дитинства», надрукованих після смерті в одеському альманасі «Червоний вінок» (1919 р.). В 1929 р. у бібліотеці газети «Пролетарська правда» вийшла книжка «Дитинство. Автобіографічні новели».

Підстава: Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Бібліографічний довідник. — Київ, 1998. — С. 95-96; Ротач Петро. Матеріали до українського біографічного словника «Літературна Полтавщина» // Архіви України. — 1965. — № 5. — С. 99.»

Архівісти і опішняни наводять чотири вагомих аргументи та нагадують посадовцям Інституту пам’яті , що Заливчий загинув у грудні 1918 року і фізично не міг брати участь у переформуванні УПСР в Українську партію соціалістів-революціонерів- комуністів, він ніколи не був ні більшовиком, ні комуністом.

Таким чином, його прізвище не підлягає до перейменування відповідно Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».

Нагадаємо, провулок Заливчого хочуть назвати Керамологічний, а вулицю Заливчого – Явдохи та Гаврила Пошивайлів — опішнянських малювальниці та гончара (бабусі та дідуся директора інституту керамології — відділення інституту народознавства НАН України, доктора історичних наук Пошивайла О.М.)

На 4 сторінках додатку до заяви 73 члени опішнянської громади поставили власні підписи: 

1 2 3

54 6